Нещодавно на «Історичній правді» в статті «Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни» Нахманович (Музей історії міста Києва)  поставив цікаве питання: «Що ж робити з пам’яттю про Голокост в Україні, якщо, з одного боку, її використовують для підважування самої ідеї української незалежності, а з іншого, вона затьмарює пам’ять про сьогоднішні жертви?»

До дискусії, започаткованої Нахмановичем, приєднався Долганов (Рівненський інститут післядипломної педагогічної освіти) з відповіддю  «Зміщення акцентів, чи пошук істини?»

Я маю зауваження та доповнення до міркувань Нахмановича та Долганова, з якими хочу ознайомити читачів.

Я також прошу вибачення в читачів за довгий текст. Справа в тому, що питання складне і важливе. Спочатку у мене було бажання написати відповідь у телеграфному стилі, однак я згадав відомий єврейський анекдот про те, як рідні покійного вирішили зекономити і надіслали родичам в Ізраїль телеграму, обмежившись двома словами «Ізя всьо». У відповідь вони отримали телеграму лише з одним словом «Ой». Я не хочу такої реакції читача. Тому я вирішив не економити.