У розпал суперечки, спровокованої рісскімі сумчанами, про офіційну назву жителів міста Суми подаємо одну стару статтю відомого краєзнавця Геннадія Петрова (1936-1996) з аргументацією на користь форми “сум’яни”.

Як правильно називати жителів нашого обласного центра?

Знаю, що моя писанина до вас не дійде, а як дійде, то не до мозку. Хочеться запитати, звідкіля ви взяли слово сумняни? Як тільки свердлить це слово розум! Сумняни! Скільки того смутку – та ще й тут. Чи хочете похизуватися перед всіма областями нашої України? То придивіться, як у них – кияни, львів’яни, одесити, рівенчани…

І. Кривомаз.

м. Суми.

Шановний добродію!

Подібного листа ми чекали – і дякуємо за нього. Відчувається, що ви вболіваєте за рідну мову, не байдужі до неї. Тільки ж намарне так заповзялися на слово СУМНЯНИ. Ця назва жителів обласного центра не нами вигадана – вона здавна побутує в усному мовленні жителів міст і сіл нашого краю. Досить проїхатися довкола Сум, навіть на Курщину завітати, щоб переконатись у цьому. Поряд трапляється ще форма СУМ’ЯНИ.

Чому ж їх цуратись? Хоча вас не важко зрозуміти. Нині, коли ми повертаємося до своїх витоків, коли частіш замислюємося, хто ми, звідки, поколінню, яке сформувалося в умовах тотальної русифікації, постійного нищення живої народної душі, непросто збагнути себе. У нас пригас мовний інстинкт, мова почала втрачати внутрішній психологічний захист – передусім на сході і півдні України. Запанував суржик.

Спостерігається втрата притаманних мові лексичних, морфологічних, фонетичних рис. Тільки старше покоління, переважно по селах, зберігає успадковане від дідів і прадідів питоме українське слово. Від них ви не почуєте сумчани, а лише – сумняни (рідше – сум’яни). Так говорили і мій прадід Антон Хоменко, і мій дід Олексій Ківш, корінні жителі Сум: перший – 1848 р. народження, другий – 1870 р.

Звідки ж узявся суфікс -чан-и, який, вочевидь, вам видається більш прийнятим і поряд з яким твірна основа сум- вам про сум уже не нагадує? -Чан-и, справді, заполонив сторінки газет і журналів. Куди не поглянь: сумчани, сумчани, сумчани… І поряд – глухівчани, конотопчани, липоводолинчани… Окремі українські мовознавці в брежнєвський період взялись ледь не оди йому виспівувати. Як позитивний факт, відзначили тенденцію до поширення цього суфікса, зрослу популярність в газетних і журнальних публікаціях. Дехто почав удавати, що паралельних форм взагалі не існувало і не існує, хоч вони були. Маю на увазі Володимира Горпинича, автора монографії «Назви жителів в українській мові», виданої 1979 р. Про назву сумчани він пише як єдину форму, що не має варіантів з іншими суфіксами і належить до загальновживаних форм, спільних для всіх стилів і сфер мови. Він твердить: вона виникла і поширилася в усній мові місцевого населення, а потім проникла і в інші мовні сфери. Я кілька разів перечитав це місце і не міг утямити: як можна науковцеві так легковажно ставитися до фактів.

В українській мові існує понад 30 суфіксів для творення назв жителів населених пунктів. Серед найпоширеніших здавна є форми на -ець і -ан-ин (-ян-ин). Місто Суми виникло в середині XVII століття і відтоді в усному, побутовому мовленні набули поширення дві назви його жителів: сумець (наголос на першому складі) і сумнянин. Суфікс -ець продуктивний в українській мові здавен. Згадаймо численні прізвища, утворені від попереднього місця проживання: Канівець, Чигиринець, Лебединець, Уманець… По заснуванні Сум поширилося і прізвище Сумець. Воно на Сумщині зустрічається досі, щоправда, частіш у зрусифікованій формі – Сумцов. Видатний український етнограф і фольклорист Микола Сумцов, біографією споріднений із с. Боромлею на Тростянеччині, пригадував, що його дід мав прізвище Сумець. Цей же вчений походження цього прізвища прямо виводив від назви жителя Сум (розвідка «Украинские фамильные прозвища»). Однієї думки з ним – мовознавець Олександр Потебня («Из записок русской грамматике», т. 3).

Назва сумець не втрималася в народному побуті. До 1917 р. вона вживалася лише для назви козаків, з 1765 р. – гусарів, а далі – драгунів відомого Сумського полку. На мою думку, при появі її тільки й використовували для назви козаків полку, утвореного через 3 роки після виникнення міста. Відтак прізвище Сумець (Сумцов) вказує, що його носій є прямим нащадком козака Сумського слобідського полку.

Про форму сумняни (сум’яни) в побутовому мовленні на Сумщині Володимир Горпинич міг і на знати. Існування України упродовж століть в умовах національного утиску гальмувало вивчення мови. Словника самоназв жителів населених пунктів досі у нас не видано, а мова періодики, яка постійно тяжіє до штампів і канцеляризмів (тим паче за умов тоталітаризму), лише дезорієнтує, що, як нам здається, вплинуло і на Горпинича.

Виникнення назви сумняни пояснити, на перший погляд, досить легко. Професор Київського університету Олександр Пономарів розглядає тут звукосполучення -мн- як відбиток особливостей місцевої говірки, коли вимовляють не м’ясо, а мнясо, не м’ята, а мнята. З ним би можна й погодитись, якби на Сумщині це явище існувало. Але ж не кажуть у нас: мнясо, мнята. Причина, скоріш за все, інша. Первісна назва Сум – Сумин городок. У старих документах до кінця XVII ст. ойконім Сумин городок перебуває на першому плані і повністю витісняється ойконімом Суми лише у XVIII ст. Жителів Суминого городка, згідно давньоукраїнської мовної традиції, природно, почали називати сумнянами: Суми – суминяни – сумняни (-и- після сум- випало внаслідок усномовної тенденції до економії мовних засобів). Дещо пізніше з’явилася форма сум’яни. Вона заіснувала паралельно, але у частоті вживання поступається першій досі.

Отже, ми – сумняни або сум’яни. Яку з цих двох назв вибрати для повсякденного вживання, хай вирішать сумські мовознавці. Але у жодному випадку не сумчани. Коли від вас, добродію Кривомазе, ми одержали листа, Суми відвідали згаданий вище професор Олександр Пономарів і провідний науковий співробітник інституту української мови Академії наук України доктор філологічних наук Андрій Бурячок. Вони беззастережно висловились за вживання форми на -ян-и. Колись, років 6 чи 7 тому, начитавшись, що для сучасної української мови не властиве сполучення із суфіксом на -ян-и (-ан-и), я спеціально зробив подорож пішки довкола Сум. І що почув? Шпилів’яни, ворожбяни, сум’яни, печищани… Приїхав з-під Лебедина, з Рябушок, знайомий. Запитую: яка ваша самоназва? Відповідає: рябущани. Звідки ж узявся суфікс -чан-и-, який бур’яном розрісся на мовній ниві? Звуковий комплекс -чан- в нашій мовній традиції має право на існування лише, коли суфікс -ан- (-ян-) знаходиться після кореневого -цьк, -ч (Донецьк – донеччани, Лисиче – лисичани). На цій точці зору стоїть професор Олександр Пономарів. З ним не можна не погодитись.

Виникнувши на основі форманта -ан-и (-ян-и) внаслідок перерозкладу певних топонімічних основ, -чан-и для багатьох журналістів і чиновників через необізнаність із самоназвами жителів міст і сіл, через відсутність необхідних словників, став напохваті. І пішло, як кажуть, і поїхало… Відразу знайшлися і мовознавці, які услужливо побачили в цьому мовне надбання.

Може виникнути запитання: зрештою чи так важливо, як себе називатимемо? Кожна мова має неповторну мелодію. Вживаючи слова-покручі, ми псуємо її. Коли ми бережемо мову, вона береже нас. Не слід цього забувати. Наші сьогоднішні біди – то є розплата і за наше часто недбайливе ставлення до рідного слова.

Г. Петров

Опубліковано: Панорама Сумщини. 1993. 15 квітня. С. 3.