Мрії Юрія Коваленка не знали кордонів. Хлопець із маленького села на сході України снив археологією – і став археологом. А ще музикантом, істориком, воїном, музейником, пошуковцем… Він добрий дух рідної Глухівщини, її genius loci, як казали римляни. Але передовсім людина, яка викопувала історію з землі.
Спочатку то були черепки, які Юрко тягнув зі смітників, а мама-вчителька історії – не викидала. Однокласники згадують, що міг забігти по дорозі зі школи на город і вертався зі срібною ложкою.
Коли прийшов із армії, поїхав до Києва і попросився в експедицію Інституту археології на Подолі. Звідти його перший запис у трудовій книжці.
Потім були: давньоруські городища, гетьманський Глухів, знищений московитами Батурин, поховання часів Другої світової в Україні, розкопки в Чечні-Ічкерії та під Берліном, а з 2014-го – пошуки українських воїнів на окупованому сході України.
Колеги називають його мандрівним істориком. Як Григорій Сковорода, Юрій завжди був на ногах – і біля джерел.
За словом Сковороди, йшлося про сродну працю. Він тричі не вступив на «істфак». Вивчився на електрика та вже пізніше студіював в університетах Глухова і Києва. Як каже колега Юрій Ситий, «археологію вчать на лопаті». Археологію Юрій Коваленко вважав найкращою з наук.
***
Мешканці Глухова переходять вулицю швидким кроком, вслухаючись, чи щось не летить. Вдома розраховують маршрут до погребу на випадок атаки. Від Глухова до кордону з Росією дев’ять кілометрів. Росіяни закидають місто шахедами, градами, ураганами, керованими авіаційними бомбами та іншим смертоносним залізяччям. У вересні влада оголосила евакуацію. Але місцеві залишаються – і повертаються.
Під ногами глухівців лежить тисячоліття української історії. Уродженець сусіднього Некрасового Юрій Коваленко перекопав кожен метр цієї землі. Часом мешканці незадоволені, коли на городі знайдеться старий фундамент. Вони торгують городиною. Тоді археологам доводиться торгуватися за минуле.
Національний заповідник «Глухів» переживає третю на віку світову війну. Його експозиції йдуть углиб: до чуми у Глухові чотирнадцятого століття, монастиря, який очолювала матір Івана Мазепи Марія Магдалина, до столиці чотирьох гетьманів у вісімнадцятому столітті, до міста підприємців-меценатів Терещенків і боїв Другої світової. Нині в музеї забили вікна, сховали в підвали фонди й обладнання, а між обстрілами проводять виставки онлайн.
– Я ж не заберу в евакуацію Миколаївську церкву – пам’ятку національного значення, – каже директорка Ірина Мошик. – А до неї вже прилетів російський дрон, повибивав вікна…
Ірина вважає, що Юрій Коваленко «вмів бачити» городища і церкви. Хай колеги не згоджувалися, наполягав: треба копати тут. Усі експонати в Глухові пройшли через його руки. Навіть по гриби ходив із металошукачем.
Він заснував у заповіднику Музей археології та двадцять років завідував науково-дослідним відділом. Майже завжди спізнювався на роботу: по дорозі Юрія зупиняли люди з питаннями. Заскочить у музей зранку, ковтне кави і мчить на розкопки.
Глухова йому було мало. Щоліта Юрій віз студентів у Батурин, де приєднувався до постійної археологічної експедиції Чернігівського університету. Вони розбивали на березі Сейму намети. Вдень копали, а вночі співали біля вогнища. Для «розкопу» треба зробити на землі розмітку, а тоді зняти по розміченому верх ґрунту. Археолог бачить землю посмугованою вглиб: згори лежить «пустий», переплетений корінням дерновий шар, знизу – материковий, природного походження, або культурний – сліди діяльності людини. Цю багату на знахідки частину зачищають із пензликами і лопатками, відкидаючи зайву землю (відвали). Експонати не можна виймати з контексту: їх описують, фотографують і роблять замальовки.
