Багато що Юрій віднаходив своїм металошукачем у відвалах, розповідає колега Любов Кіяшко. Розрізняв за пищанням: чи там мідна монета часів імперії, чи давньоруський срібняк.
Це він придумав піднятися на параплані, щоб зробити перші аерофотознімки Батурина.
Гетьманська столиця першою пережила московський геноцид. Коли Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля, московити вирізали беззбройних батуринців і спалили церкви. «Вся Україна в крові», – написали про 2-го листопада 1708-го року європейські газети. Ясна річ, що за совєтського режиму розкопок у Батурині не проводили.
Після відновлення незалежності археологи робили тут відкриття щороку. І щороку 15-го серпня Юрій накривав у Батурині гостину до Дня археолога.
Під Глуховом він прийняв перший бій великої війни. А в Батурин повернувся на ротацію після боїв на Київщині й Чернігівщині.
***
Оксана Коваленко не уявляє, як чоловік може не дарувати квіти. Їхній дім квітував із ранньої весни до пізньої осені. Взимку, серед вибухів війни Юрій приніс їй пір’їнки фазана.
Вона вчилася у восьмому класі, коли прийшов новий учитель музики. Молодий бородатий гіпі в джинсах і з гітарою. У школі він організував дівочий гурт, як тоді називали: вокально-інструментальний ансамбль. Оксана грала на бас-гітарі. Через рік учитель уперше провів її додому після репетицій. А через три роки Коваленки одружилися.
З Юрієм було легко. Щоранку він прогрівав машину. Коли дружина виходила зібрана, питав: «Овва, це нове? Я боюсь пропустити. Ти ж виходиш така красива».
Їхні сімейні вечори були наповнені музикою. Зовсім юним Юрій виступив на популярному фестивалі початку дев’яностих «Червона рута». Виконував під гітару власну пісню про Батуринську трагедію. Створив із кумом, маріупольським греком Едуардом гурт «Трактир». Музики багато відіграли по весіллях. Коли місцева газета вперше про них написала, редактор виправив назву на «Трактор».
Юрій завжди був у русі. Садив дерева. Робив вино. Плів лозові кошики. Його рік мав два сезони: «рибалка або копалка». Тобто влітку їхав на археологічні розкопки, а взимку на риболовлю. Мав теплі обладунки, майже як у лицарів, і сам чистив упійманих окунів: «Їжте, бо такого в жодному ресторані не знайдете. Ще двадцять хвилин тому вони плавали».
Виходжував за грибами десятки кілометрів. Вдома сім’я спробувала більше сорока видів. Міг принести таку чудасію, що дружина жартувала: «Якщо ти хочеш розлучитися, кажи прямо. Але я це їсти не буду».
«Ген грибника» передався Юрію від батьків, а від нього пішов до старшої доньки Олесі. Тато навчив її дивитися не під ноги, а на дерева. Вже в Німеччині Олесині гриби стали легендою. Місцеві просили показати, де ж вона їх знаходить. Одного разу дівчина занесла трохи грибів у місцевий ресторан, і власники були в захваті: делікатес.
(Коли все сталося, письменниця Тамара Горіха Зерня, рід якої походить із Глухівщини, виставила на аукціоні банку Юрієвих лисичок. Люди зібрали майже 150 тисяч гривень на потреби його підрозділу. З тих грошей купили тепловізор, два старлінки і чотири зарядні станції.)
Їхня внучка Варвара, донька Олесі, народилася під час великої війни. Юрій мріяв, коли підросте, ходити з нею на риболовлю і по гриби.
Джерело: сайт Національного заповідника «Глухів».
Завдяки берлінським експедиціям доньки Коваленків евакуювалися в Німеччину. Німецька сім’я, з якою вони ніколи не зналися, написала Юрію в перші дні великої війни. Молодша Іванка їхала в автобусі, коли батько з побратимами зупинив їх на блокпості в Батурині. Там вони обнялися востаннє.
