***
– Війна тебе пережовує і випльовує. – недавно сказав пошуковець Олексій Юков «Українському свідку». – Залишаються лише кістки.
Вони шукали тіла в подертих вирвами, замінованих полях. У випалених, як сірники, посадках. При розквашених від дощів дорогах, які стали комусь останніми. То була напівприватна домовленість: тільки цивільні добровольці, з приставленими до них бойовиками. За два роки пошукова місія «Чорний Тюльпан» повернула додому сотні полеглих воїнів.
Раніше вони працювали на похованнях років Другої світової війни. Коваленко – знаний військовий археолог. Задовго до Революції гідності він очолив сумську групу на розкопках у Корюківці на Чернігівщині. У 1943-му угорський підрозділ Вермахту розстріляв там майже сім тисяч мешканців. Хоча совєтських партизанів було вдесятеро більше за нацистів, але місцевих вони не захистили. Хотіли показати, що німці гірші за совєтів, які принесли в Україну Голодомор і репресії.
Дні в Корюківці пригадує Олександр Мірошниченко, учень і колега Юрія, військовий Третьої штурмової бригади. Беруться за першу яму, а вона різко наповнюється водою. Ледве забирають кістки. Копають другу, третю, п’яту – але їх відразу затоплює. У кожній ямі п’ятеро-шестеро вбитих. Зрештою натикаються на могилу тільки для двох людей, похованих на штик лопати.
– Чому ті так глибоко, а ці зверху? – питає юний Саша досвідчених колег.
Виявляється, людей приводили на розстріли з лопатами. Вони знали: доки копаєш, доти дихаєш. І копали як лише могли довго та глибоко. Зрештою на дні проступала вода. Тоді розстрільна команда кричала «годі!». Наступні п’ятеро засипали могилу і копали нову. Але коли прийшли двоє останніх, убивці не хотіли більше чекати.
Військова археологія – це тяжко. Найтяжче забути запах: густий, солодкавий. На сході Юрій нерідко сам ліз у яму по напіврозкладені тіла – молодші колеги зеленіли від розхлюпаних по одежі решток. Перед поїздкою старався побільше вивчити, а в поїздці запам’ятати, сфотографувати: імена, хрестики, татуювання. Обурювався через байдужість системи: коли повернуті з таким ризиком тіла воїнів передавали в морги без документів і деталей, а потім губили зв’язок із рідними. Учасники місії працювали на мушці у психованих головорізів «денере», між вибухами. Це було після Іловайська і Дебальцево: навколо згоріла техніка, чиїсь руки і ноги.
Юрій їздив на окуповану територію дев’ять разів. Повернувшись, сказав: «Вони на цьому не зупиняться. Будьте готові».
Люди здебільшого не повірили.
***
У березні 2022-го йшли бої. Під Києвом від артилерійського удару горіла дерев’яна церква. Церква мала сто п’ятдесят років, але не пережила російської навали.
– Я нічого не можу зробити, – телефонував Коваленко Ірині Мошик. – Ти уявляєш, яке безсилля?
На війні він залишався науковцем. Навіть копаючи бліндаж, підкреслює колега Наталя Саєнко, збирав для музею експонати.
– Кожен науковець хоче відкрити піраміди, – міркує Олександр Мірошниченко. Юнаком він приніс до музею коробку черепків із городу. Всі відмахнулися, а Юрій ніби впізнав у Саші себе. Так почалася їхня дружба і співпраця.
– Як керівник Юра давав гарне підґрунтя для роботи. Не переобтяжував паперами. Постійно піднімав «планку». Це вело до наукових та історичних відкриттів.
Коваленко робив грандіозні речі, але не хизувався. Дослідив із колегами усипальницю Миколи Терещенка в Глухові, знайшов у Батурині Миколаївську церкву, розкопував заміську резиденцію Івана Мазепи і Батуринську фортецю. Якось мешканець глухівського передмістя Гончарівки приніс шматок обгорілого білого кахелю. Дивляться, а там герб Пилипа Орлика. Юрій провів розвідку (це коли копають на штик лопати, щоб не порушити землю) і вказав пальцем, де розбити розкоп. На грядці з полуницею знайшовся кут Орликової садиби.
Він вважав своїм обов’язком воювати. Думав повернутися до війська після захисту дисертації. Писав про історичну топографію Глухова: мав матеріалу й на п’ять таких. Був людиною поля й кайфував від пошуку, а не кабінетної роботи. Але передзахист проходив у 2021-му з бліндажа в Авдіївці.
– Дисертація не була самоціллю, – каже дружина. – Це підсумок його професійного життя.
Юрій Коваленко пішов добровольцем у 56 років, попри проблеми зі здоров’ям і незгоду колег. Зневажав армійську муштру, але відчував себе там потрібнішим. Зрештою це не було в новину: у дев’яностих він сім років прослужив у військовій частині Глухова. Закінчив службу на посаді начальника з морально-психологічного забезпечення, у званні прапорщика (нині це штаб-сержант). А в юності служив у Польщі: там уперше почув, що совєтську армію називають окупантами.
У 2013-му році зародилася ідея створити у Глухові музей війни. Підвал був заставлений артефактами часів Другої світової. Олександр Мірошниченко викупив на аукціонах німецькі світлини міста. Мали бути й совєтські фотографії, але з Москви їм відмовили. Тож ця частина виставки поки що порожня. Зате є два жетони: німецький металевий, який ламали надвоє в разі загибелі та одну половинку відсилали родині воїна; і пластмасова капсула червоноармійців із папірцем, напис на якому швидко вивітрюється.
– Ми розказуємо і показуємо, – продовжує Ірина Мошик, – хто і як цінував пам’ять про своїх воїнів.
Юрій завжди казав, що війна – це людські долі. Вони з Олександром увінчали виставку пробитими шоломами совєтського і німецького солдатів.
У 1994-му Коваленко розкопував табір військовополонених на території військової частини. Тисячі загиблих від голоду й холоду зарівняли в асфальт. Археолога найбільше обурювало гасло «ніхто не забутий». Казав: якби не копав із хлопцями, то, може, би й повірив.
У 2014-му музей зробив із його експонатів виставку про АТО. Там був лист, який Юрій знайшов у кишені спаленого в танку хлопця. Пізніше на екскурсію привели вчителів молодшої школи, які приїхали до Глухова на семінар. Одна вчителька застигла перед експонатом. Стоїть, дивиться, а по обличчі течуть сльози:
– Цей лист писали мої діти, я пам’ятаю малюнок. Скажіть, будь ласка, він живий?
Олександр киває головою, що «ні».
