Подаємо статтю харківського історика, редактора сайту  Historians  Володимира Маслійчука, яка присвячена сучасному конструюванню такого українського “місця пам’яті”, як страта Петром І у Лебедині (листопад-грудень 1708 року) козаків-мазепинців.

Частина 1

Лебедин… Скільки сумних споминів викликає се ймення [1] 

Містечко Лебедин Сумського полку (зараз районний центо Сумської області) у грудні 1708 р.стало на певний час для Олександра Меншикова місцем продовження слідства після Глухова над старшинами і козаками, що підтримали чи виявляли симпатії до вчинку Мазепи.З часом назва містечка стала символом репресивної машини царського уряду, імперської сатрапії, що нищить козацьку автономію, “лебединською катівнею”.

 Основна інформація про ці події міститься в «Історії русів», джерела, м’яко кажучи, сумнівного, однак із вагомим патетичним запалом, основи «козацького міфу», засадничого для українського націотворення. У разі Лебедина – цей «міф» яскраво виявляється сьогодні, що ще покажемо далі.

 Основної документації про лебединські репресії не виявлено, однак Микола Костомаров, скориставшись відомостями в «Історії русів», відшукав уривки великого судилища в інших архівних установах. Дані із цих справ Костомаров переказав у своїй праці «Мазепа і мазепинці», зазначивши, що відшукування усього комплексу лебединських справ ще очікує на щасливця [2]. Уже дані приведені Костомаровим щодо війта Шептаківської волості Опоченка (єдина справа з чітким вироком скарати на горло), канцеляриста Дуб’яги, запорожця Тимофія Полугера, лохвицького сотника Яременка, глухівського обивателя Данила Таращенка та челядника писаря Чернігівського полку Булавки Якова Кудіна, двох священиків, людей Ломиковського , «що повтікали від хазяїна із Ромна», стайничого Мазепи Хоми Городецького та писаря Шептаківської волості Пеколіцького [3] засвідчують надто широкий соціальний зріз репресій. Опосередковано доповнюють дані Костомарова про сотника Яременка документи про допити колишніх мазепинців: так 8 грудня 1708 р. до Лебедина з’явився отаман містечка Сенчі Кирило «Сергєєв» і привіз лохвицького сотника Якова «Єремєєва» (Яременка), що приїхав з трьома козаками до Сенчі збирати провіант для шведського війська та тих провіантерів схопили місцеві жителі і доправили до Лебедина[4].

 Наступний істотний момент, виявлений після Костомарова – це справа про лебединського козака Мусія Войтовицького, як з’ясовується ще й поміщика з сусіднього з Лебедином села Боровеньки, у дворі у його селянина знайшли мертвого російського драгуна, однак виявилося, що труп підкинули у двір [5].  Власне, уже тривале слідство про підкинутий труп свідчило про великий контроль і низку репресивних заходів, що обмежувало будь яку ініціативу і опір.

Однак такі дані є вичерпними.  Розмір «лебединських репресій» залишається усе ще невідомим безпосередньо, напевно – це емпірична робота майбутніх дослідників. Дійсно, ставка Петра Першого та Олександра Меншикова була в Лебедині і дійсно тут проводилися слідства «походною посольской канцелярией», але невідома кількість страчених і жорстокість винесених вироків. Є однак і опосередковані свідчення і згадка про «колья», що стояли на центральних майданах Глухова та Сум, на яких були нанизані «изменичьи» голови [6]. Однак уже згадка в «Історії русів», хоча якій годі йняти віри, переказані справи Костомаровим, архівалії Олександера Грушевського та збережена до 50-х рр. ХХ ст. могила – великі підстави для майбутньої символізації даного місця. Дослідження ж даного сюжету усе ще чекають на «щасливця» після Костомарова. Певно одне, що політика репресій і залякування, заохочень за вірну службу чітко стосувалася і слобідських полків. 

Розправа над гетьманцями у Лебедині у листопаді-грудні 1708 р., після руйнування Батурина дуже важливий сюжет для національної історіографії. Подібно розповіді про Батурин, цей момент співзвучний описуванню трагедії в «Історії русів». Під час розташування шведських військ на зимові квартири, багато старшин почало перебігати від Мазепи до царя Петра, але залишалися і такі старишини і знатні козаки, що симпатизували Мазепі і не з’явилися на раду у Глухів для вибору нового гетьмана, то їх відшукували по хатах і привозили до містечка Лебедин, що поблизу Охтирки і страчували. «Казнь сія была обыкновеннаго Меншикова ремесла: колесовать, четвертовать и на колъ сажать, а самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку, вѣшать и головы рубить». Усі підозрювані проходили повз тортури, що як по приказці російській: «Кнут не ангел, души не вымет, но правду скажет». Ці звірячі тортури призвели до багатьох жертв, автор «Історії русів», говорить про число до 900 чоловік,  і дуже цікавий для шукачів авторства «Історії» сюжет заувага, що ця  чисельність може бути і збільшена про що для автора свідчить кладовище, відокремлене від християнського, відоме як кладовище «гетьманців» (отже автор бував у Лебедині?). Далі одна із найбільших патетик «Історії русів»: «И ежели в человѣчествѣ славится тот великодушіемъ, кто презираетъ ужасы и опасности, то уже нѣтъ и для тѣхъ и титулов, кои были орудіями и участниками Лебединскихъ тиранствъ и звѣрскихъ  лютостей, ужасающіе самое воображеніе человечѣское. Остается теперь размыслить и посудить что, ежели по словамъ самаго Спасителя, в Евангеліи описаннымъ, которыя суть непреложны и не мимо идутъ, ежели «всякая кровь, проливаемая на земли, взыщется от рода сего», то какое взысканіе предлежитъ за кровь народа Рускаго, пролитую от крове Гетмана Наливайка, до сего дне, и пролитую великими потоками за то единственно, что искалъ он свободы, или лучшей жизни в собственной землѣсвоей и имѣлъ о том замыслы всему человѣчеству  свойственные?» [7].  Яскрава потреба вольності виходить тут на ширший план, як і «лебединські тиранства» набувають ширший історичний контекст. Знахідка – для національного будителя як і зруйнований восени 1708 р. Батурин! Ще до публікації «Історії» Микола Маркевич, якому рукопис «Історії русів» був настільним джерелом для історії «Малоросії», використав цей момент аби зазначити, що за Лебединські звірства Меншикова очікувала кара, на схилі життя бути позбавленим маєтностей, втратити дружину і займатися із родиною чорною роботою на засланні [8].

Патетична оповідь «Історії русів» дійсно вражає, наявність великої могили обабіч лебединських цвинтарів – дійсно служила тому підтвердженням [9]. Саме дана могила і стала виявом національної символіки, як в час становлення національного бачення історії, так і дотепер. Вражений оповіддю із «Історії русів» Микола Костомаров прагнув звірити ті дані і не знайшов підтверджень, однак залишився прибічником версії про слідства та страти у Лебедині, хоча Костомаров не надто довіряв масштабу репресій. Великим доказом для скепсису Костомарова слугувало те, що він замолоду (ще в 30-х рр. XIX cт. ) збирав український фольклор і в Лебедині не знайшов спогадів про ті події [10].

Однак, Костомарова не важко було в дечому і спростувати. У 50-х рр. XIX cт. харківський єпископ Філарет, зібравши історичні дані із місцевих парафій, ретельно описує могилу, за місцевими переказами «могилу гетьманців»: «За місцевими свідченнями, могила гетьманців зараз знаходиться в саду одного із прихожан Вознесенської церкви, в 300 саженях від колишнього міського валу; підвищений насип протяжний більш ніж на 10 саженів в довжину та ширину; місцями на цьому насипу виявляються провали і часами під час забудов викопувалися людські кістки». Далі Філарет зазначає, що могила стоїть на віддалі від церкви (на той час уже Мироносицької) [11].

Зауваження Костомарову висунув у своїй публікації відомий харківський діяч і історик Петро Єфименко. Дійсно, в Лебедині збереглася могила, однак місцеві мешканці говорять, що там поховані страчені «фальшивомонетники». «Для того, хто знає як народ забуває минуле свого краю, аніскілічки не є дивною заміна гетьманців, пам’ять про яких узагалі затушовувалася серед тутешнього населення, фальшивомонетниками» [12].

Насип поблизу Мироносицької церкви у Лебедині (могила «гетьманців») дійсно існував і його сфотографував на початку ХХ ст. відомий український мистецтвознавець родом із Лебедина, Стефан Таранушенко [13].

Подальшу долю могили висвітлює більш-менш детально cучасний краєзнавець Борис Ткаченко. Цікаво, він вважав, що серед скараних були і лебединці. За переказами ще за царських часів священик Мироносицької церкви, біля котрої і знаходилось поховання,  проводив панахиди біля могили на Великдень і Мироносну. На зауваження влади він відповідав: «Це ж наші діди, наше православне воїнство». Ситуація змінилася в радянські часи. «В 50-х рр. на окраїні міста  прорізали нову вулицю, нащадки скараних козаків розгребли могилу на висипку фундаментів для своїх хат» [14].

Примітки:

1. Цей вираз належить Олександеру Грушевському й свідчить настільки  яскравими були враження українських діячів від розповіді про страти українських старшин, запідозрених у симпатіях до Мазепи  у містечку Лебедині навесні 1709 р.  в легендарній «Історії русів». Тут Грушевський О. Глухів і Лебедин 1708 – 1709 // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – 1909. –  Т.ХСІІ.  – С.50.

2. Костомаров. – С.724.

3. Костомаров. – С.724 – 728.

4. Розповідь самого сотника відрізняється від цієї версії, сотник сам з отаманом поїхав до Сорочинець звідки їх до Лебедина відіслав князь Волконський. ПиБ. – Т.VIII. – Вып.2. –  С.979 – 980. 

5. Грушевський О. Глухів і Лебедин. – С. 63 – 64.

6. Бовгиря А. «Мазепа умер, но мазепинцы живы…»: реалії Гетьманщини після Полтавської поразки // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Збірник наукових праць. – Київ, 2008. – С.123.

7. Исторія Русов или Малой Россіи. – Москва, 1846. – С. 212 – 213.

8. Маркевич Н. История Малороссии.  – М., 1842. – Т.2. – С. 481.

9. За переказами Петро Перший заборонив ставити на могилі гетьманців хреста і наказав вивозити на місце поховання дохлу худобу Див. lebedyn.info/down/load/015090210c200856930ea4264c3b36cf.html? (кешована копія перегляд 18.07.2013 р.) , однак, як видно, хреста пізніше було встановлено.

10. Костомаров. – С.723 – 724.

11. Филарет. – Т.ІІ. – С.115. За переказом могила була більше 20-ти метрів у довжину і 4 метри у висоту Див. lebedyn.info/down/load/015090210c200856930ea4264c3b36cf.html? (кешована копія перегляд 18.07.2013 р.).

12. Ефименко П. Могила гетманцев в Лебедине // Киевская старина. – 1884. – Т. VIII. – № 4. – С.693 – 695 (Тут. –  С.695).

13. Таранушенко С. Пам’ятки архітектури Слобідської України. – Харків, 2011.

14. Ткаченко Б.І. Лебедія. Історичні нариси в двох книгах. – Суми, 2000. – Кн.1. – С.75. Автори довідки про цей пам’ятний знак вважають, що могилу поруйнували 1957 р. Див. lebedyn.info/down/load/015090210c200856930ea4264c3b36cf.html? (кешована копія перегляд 18.07.2013 р.)

Джерела: http://www.historians.in.ua/index.php/post-mazepa/930-volodymyr-masliichuk-lebedynskilky-sumnykh-spomyniv-vyklykaie-se-imennia

Частина 2

Ліквідація лебединської могили була доречною з огляду на ювілейні святкування у 50-ті рр. ХХ ст. помпезних подій Переяславської Ради та Полтавської битви, пізнішого встановлення меморіальної дошки на будинку медучилища, на місцях де буцімто зупинявся Петро Перший [1]. 

В останній великій роботі про «Історію русів» Сергій Плохій дуже багато місця відводить її значенню для конструювання українського національного минулого. Один із важливих сюжетів – видання перекладу на українську літературну мову Івана Драча «Історії русів» на початку 1991 р., повернення «козацького міфу», у зв’язку із святкуванням «500-ліття запорозького козацтва» 1990 р., та «Історії русів» до публічної сфери [2]. Видана великим стотисячним накладом «Історія…» дійсно стала «потрібною для суспільства» і як і в минулі часи, незважаючи на нищівну критику, привела до певних практичних наслідків. Щодо яскравого описування лебединських репресій то напевно. 

У листопаді 1992 р.  у зв’язку із вагомими змінами в розумінні минулого «сумське козацтво, просвітяни, краєзнавці» відшукали місце кургану та приблизні межі зруйнованого в 50-ті рр. цвинтаря (вул. Погранична від буд. 89 до 105). Було запропоновано перейменувати вулицю на честь лебединських жертв, або іменем гетьмана Мазепи. «Сумське обласне козацьке товариство Українського козацтва» на чолі з отаманом Олександром Реутою та хорунжим Олегом Корнієнком на шевченківські свята 22 травня 1993 р., за сприяння сумського підприємця Г. Дорошенка та Сумського вищого артилерійського командного училища встановили спочатку березового хреста. Офіційна київська делегація, що прибула на шевченківські святкування (Тарас Шевченко перебував у 1859 р. в Лебедині, у братів Залеських) не відреагувала на запрошення взяти участь у мітингу з приводу встановлення пам’ятного знаку [3].14 серпня 1993 р. хрест освятили священики із Сум та Лебедина. Сумський краєзнавчий музей провів десь у ті ж часи розкопки на місці «могили», але жодних поховань виявлено не було та довкола даного місця, на присадибних ділянках, в дворах і на вулицях при копанні колодязів людські останки виявлялися [4]. 

Біля відновленої  могили з того часу в день Українського козацтва 14 жовтня відбуваються мітинги, проводять панахиди священики Української православної церкви (Київський патріархат). 24 серпня 2003 р. (на день Незалежності України) українським козацтвом  березовий хрест був замінений на дубовий і прибито табличку з нержавіючої сталі із вирізбленим написом: «Українським козакам, що полягли за волю України, від нащадків». 

Однак у Лебедині можна спостерігати низку проблем, характерних для української політики пам’ятей загалом. Насамперед, Лебедин не став масовим місцем пам’яті, а залишався лише пам’яткою для місцевої національної інтелігенції, громадською ініціативою. Держава і державні структури не доклали щодо цього зусиль. Навіть згідно з Указом Президента Віктора Ющенка щодо плану заходів з підготовки та відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу ( Указ – 9 жовтня 2007 р., Кабінет міністрів ухвалив план 2 квітня 2008 р.)не фігурував Лебедин. Увага президента та президентської адміністрації зосередилася на відтворення гетьманської столиці Батурина, описування руйнувань якого московським військом восени 1708 р., з побиттям безневинних людей – теж великий патетичний сюжет «Історії русів». 

Але разом з тим, у часи президентства Віктора Ющенка, що дуже симпатизував гетьману Мазепі,  було заплановано вочевидь місцевими ініціативами замінити дубовий хрест на кам’яний, а потому встановити пам’ятник «Козацької слави». Активний політичний діяч Олег Медуниця (у грудні  2008 р. заступник голови Сумської облдержадміністрації) повідомляв, що хрест замінять на пам’ятник у квітні 2009 р. Як і більшість гуманітарних ініціатив часу президентства Ющенка дані починання не були втілені. Виготовлений ще 2006 р., на народні пожертви кам’яний хрест для встановлення на могилі гетьманців зберігався у дворі у краєзнавця Бориса Ткаченка [5]. Але дане місце пам’яті існувало і підтримувалося. Популяризації «лебединської катівні»  дуже сприяє харківський активіст Микола Мазепа, розміщуючи в мережі нариси про подію та дискутуючи з російськими націоналістами. Діяльність Меншикова у Лебедині Микола Мазепа порівнює з «діяльністю гестапо в роки Великої вітчизняної війни» [6]. Останнім часом «лебединською катівнею» перейнялися і представники партії «Свобода» [7].

Певна кволість і невдача з «лебединським меморіалом», що на 2009 р. справляв доволі жалюгідне враження не зупинили прихильників ушанування лебединських жертв. Однак увага їх зосередилася на сусідньому з Лебедином селі Михайлівці. За іронією долі це село були засноване мазепиним колегою, а після 1687 р. конкурентом Михайлом Васильовичем, племінником гетьмана Самойловича, ув’язненим не без старань гетьмана. 

Тут досить цікавим виявився момент радянських і після радянських реалій. У 50-ті рр. XIX ст., описуючи Михайлівку, Філарет Гумілевський зазначив: «В саду г. Иваненки, расположенном на горе над Пслом, поныне цел дуб, под которым сидел Петр І, когда решались судьбы России и Швеции при Карле» [8]. Зазначимо ще раз про поширеність пам’яток даного типу, дерев під якими буцімто відпочивав Петро Перший і, де «вирішувалася доля» великих геополітичних просторів.   Через тридцять років після респондентів Філарета місцевий історик і діяч Олександр Селіванов, подорожуючи повз Михайлівку у 80-х рр. XIX ст., гостював у місцевих поміщиків Іваненків повторно і зазначив, що у їх помісті зберігся дуб, під яким сидів Петро Перший під час подій 1708 р. [9]. 

Даний момент не міг не звернути увагу радянських інтерпретаторів подій і хоча Петро Перший майже весь час перебував у Лебедині і вся його кореспонденція позначена Лебедином. Було вигадано, що «у селі Михайлівці стоять дуби, під якими у грудні 1708 р. містився командний пункт Петра Першого» [10]. Тобто ставка царя долала межі містечка Лебедина і прихоплювала ще і сусіднє поміщицьке село. Визнаймо тут невелику неслушність, не заперечуючи, що цар наїздами бував у Михайлівці, зазначмо, що дане село стало осідком до 15 грудня наближеного до Петра генерала Людвіга Аларта з великою числом російських піхотинців [11]. 

  У 1967 р. встановлено поблизу дубової алеї в Михайлівці пам’ятний знак з написом: «Біля цих дубів в селі Михайлівці в грудні 1708 р. під час Північної війни проти шведських загарбників перебував Петро І». Однак у 90-ті рр. владна парадигма історії змінилася і постало питання про увічнення лебединських жертв. Оскільки Петро Перший, за переказами перебував у Михайлівці, то вірогідно він мав там і вершити суд над мазепинцями. Волію зазначити, що про те немає письмових прямих згадок. 

 До річниці шведсько-українського союзу 2008–2009 рр. сумськими козаками з Олегом Корнієнком було виявлено ініціативу поставити в Михайлівці пам’ятник страченим мазепинцям. Обґрунтування виявилося досить цікавим і знову опертим на легенди, а не на чіткі факти: «Доцільним є посилання сучасних істориків і публіцистів (?! В.М.) на переказ про страти тут козаків. Розлогі дуби стоять на високій горі правого берега, що домінувала над усією долиною р. Псла. Поруч, під горою, стояла місцева Церква Різдва Богородиці та панська садиба. З огляду на пору року, через відсутність на деревах листя, повішених козаків мало бути видно не лише всьому селу, а й за багато кілометрів навкруги. Страчені мали слугувати застереженням місцевим мешканцям, козацькій старшині Гетьманщини, а також слобідському козацтву» [12]. Ініціатор встановлення меморіалу загиблим унаслідок царських репресій у Михайлівці Олег Корнієнко також захопливо оповідає цей епізод: «Згідно місцевих переказів, в період жахливих Лебединських катівниць, цар спостерігав тут за стратою козаків-мазепинців, яких повісили на дубах і заборонили місцевому населенню знімати трупи допоки не розсиплються кістки. До цих дерев екскурсоводи протягом багатьох років водили заїжджих туристів і шкільні групи, вихваляючи „царя-реформатора”, і ні словом не згадуючи про його жертви. Так створювалися міфи…» [13]. Але чим є непідтверджені документальними свідченнями твердження, що лебединські страти відбувалися у Михайлівці? Власне, таким самим конструюванням пам’яті. 

Саме у Михайлівці сумським козацтвом вдалося реалізувати те, що так кволо розвивалося у Лебедині. 27 червня 2009 р. було встановлено кам’яного хреста з написом: «Мазепинцям-лицарям незалежності України 1708 – 2008 ». Ініціатором встановлення пам’ятного знака стало громадське об’єднання «Сумський слобідський козацький полк», а автором ширшого проекту «Забуті могили Українського війська» Олег Корнієнко [14].  Того ж таки 27 червня 2009 р. відбулося урочисте відкриття пам’ятника «В урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника взяли участь: голова райдержадміністрації С. Грицай, голова районної ради С. Горошко, заступник голови облдержадміністрації О. Медуниця, заступник голови обласної ради В. Толбатов, міський голова А. Троян, бунчуковий товариш Сумського слобідського козацького полку О. Корнієнко, отаман Сумського слобідського козацького полку О. Реута, представники райдержадміністрації, облдержадміністрації, сільські голови, представники районних політичних сил, громадських об’єднань, обласних та районних ЗМІ, учні Михайлівської школи, жителі району». Важливо, що пошанування страчених дуже нагадує політику комеморації щодо полеглих радянських воїнів у Другій світовій війні: «Освячення пам’ятного знаку проводили благочинний Лебединського району отець Богдан та настоятель Маловисторопської Архістратига Михаїла церкви отець Олександр. Потім всі присутні вшанували пам’ять загиблих козаків хвилиною мовчання і поклали квіти по підніжжя пам’ятника.» [15] Дата пошанування закатованих у Михайлівці теж досить наочно свідчить про політичні реалії, це –  розпал «святкувань» 300-ліття Полтавської битви у Росії та підтримка цього святкування проросійськими силами. 

Примітки:

1. Дудченко К.М., Тичина В.М. Лебедин. Історико-краєзначний нарис. – Харків: Прапор, 1974. – С.7.

2. Плохій С. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій/ Авториз.пер. з англ.. Миколи Климчука. – К., 2013. – С.172 – 174.

3. Корнієнко Олег. Гетьманці – забуте поховання. http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=1389&;;calendar=201904  (перегляд 18.07. 2013 р.)

4. Ткаченко Б. Лебедія. – С.75.

5.http://ar25.org/article/u-lebedyni-kozackoyu-mogyloyu-uvichnyly-pamyat-zakatovanyh-mazepynciv.html

6.http://www.museum-ukraine.org.ua/index.php?go=News&;;in=view&id=3681 (Перегляд 18.07. 2013 р.)

7.http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/037523/ (Перегляд 18.07. 2013 р.)

8. Филарет. – Т.ІІ. – С.134.

9. Селиванов А. О поездке в с. Михайловку Лебединского уезда Харьковской губернии // Харьковский сборник. – Харьков, 1889. – Т.3. – С.179.

10. Дудченко К.М., Тичина В.Є. Лебедин. Історико-краєзнавчий нарис. – Харків, 1974. – С.8. Узагалі у цій книжці чимало фантазій і плутанини, зокрема початки міста поплутані з історією відомого російського міста Лебедяні (див. С.4).

11. Див., наприклад, ПиБ. – Т.VIII. – Вып.2. – С. 987, 1027 – 1028.

12.http://museumkamyanske.at.ua/news/shhodo_miscja_strati_u_1708_r_prikhilnikiv_getmana_i_s_mazepi_na_teritoriji_lebedinskogo_rajonu_sumskoji_oblasti/2010-06-16-42  (Перегляд 18.07.2013 р.)

13. http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=1389&;;calendar=201904 (Перегляд 18.07.2013 р.)

14. http://www.mazepa.name/pamyatni-znaky-na-chest-ivana-mazepy/ (Перегляд 19.07.2013 р.)

15. http://lebedinrda.info/2009/06/  (Перегляд 31.10.2013 р.)

Джерело: http://www.historians.in.ua/index.php/post-mazepa/953-volodymyr-masliychuk-lebedynskilky-sumnykh-spomyniv-vyklykaie-se-imennia-chastyna-2

Частина 3

Місце трагедії є питомим національним символом, святинею. Однак, як видно, cлід повторити: увічнення жертв у Лебедині та околицях – радше громадські ініціативи за показної підтримки обласних та місцевих органів, особливо в «помаранчевий час». Найцікавіше, що місця для поклоніння були зруйновані ще до 90-х, відтворення місць трагедії  – є однією із важливих рис незавершеного націотворення та потреби в середовищі пам’яті, ритуалах пошанування борців за волю України, місць для культів.І, звичайно, наявність саме громадської ініціативи увінчалася скромним успіхом уже в постпомаранчевий час.

20 жовтня 2013 р. невеликий меморіал «Козацька могила» було відкрито у Лебедині. Історичне обґрунтування цього відкриття, разом із зазначенням кількості закатованих (900) винятково базувалося на інформації з «Історії русів».: «Пам’ятний курган із сірим гранітним хрестом поставлено перед входом до Мироносицького кладовища, поблизу якого в 1708-09 рр. було поховано сотні закатованих українських козаків. Встановлення пам’ятника було здійснене з ініціативи та стараннями почесного громадянина Лебедина, письменника, краєзнавця, історика та етнографа Бориса Ткаченка та його сина, колишнього голови Лебединської райдержадміністрації Максима Ткаченка. Освячення пам’ятного хреста та поруч встановленої невеличкої каплички здійснило місцеве духовенство УПЦ, яке відслужило на місці події панахиду за загиблими 305 років тому українськими козаками»… «Водночас, як повідомив Борис Ткаченко, місцева громада не полишає надій, що у Лебедині у центрі міста, на місці самих катувань і страт українських козаків, також буде встановлено пам’ятник. Як прокоментував уродженець Лебедина історик Сергій Шумило, «це місце, як і Берестечко, є священним в нашій історії, адже воно рясно полите кров’ю українських мучеників. І воно мало б вшановуватись всією Україною, до цього святого місця у вільній Україні мали б здійснюватись загальнонаціональні прощі-паломництва… Сподіваюся, що колись таке всеж відбудеться Таку ініціативу підтримала й відома українська співачка Оксана Білозір. У своєму привітанні вона написала: «Я щаслива за відмолені нескорені душі козацькі! Царство Небесне і вічная пам’ять! Маємо ще один маршрут, куди хочеться поїхати, щоб помолитися і схилити свою голову» [1].

Сам меморіал являє з себе насипану могилу з кам’яним хрестом та невеличкою капличкою «з образом покровительки України й українського козацтва Покрови Пресвятої Богородиці», на гранітній меморіальній дошці викарбувано напис: «Славним козакам, борцям за волю України 1708 – 1709 років. Пам’ять про вас довічна…від вдячних нащадків» . Визнаймо, що даний меморіал знаходиться не на місці колишньої «могили гетьманців», де зараз забудована вулиця.

Однак у даному разі слід визнати кілька політичних особливостей. На виборах 2012 р. в 162-му виборчому окрузі, куди входить і Лебедин перемогла кандидат від опозиції Ірина Купрейчик (Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина») (родом з Чернігова, а мешкає у Харкові). Сумщина підтверджувала стереотип прихильного до опозиції регіону. Але особливість даних місцевостей у вагомій конкуренції  політичних проектів. До всього, у даному регіоні наявні потреба ідеологічного наповнення і радянський досвід героїзації. Назва повідомлення Лебединської районної ради, радше не відчуття лебединської трагедії, навіть для автора «Історії русів» безневинних жертв, а «наш священний обов’язок перед нащадками – зберегти пам’ять про їх ратні подвиги для наступних поколінь» [2], нагадує звикле пошанування радянських ветеранів. На зведенні меморіалу в «сквері пам’яті жертв Голодомору», як зазначає згаданий сайт Лебединської районної ради були присутні «голова районної ради Олексій Гордіяш (Партія регіонів) та заступник голови райдержадміністрації Світлана Лещенко. Участь у заході взяли також народний депутат України Ірина Купрейчик (ВО Батьківщина), представники Сумської обласної і Ворожбянської районної козацьких організацій. Панихиду за полеглими в Лебедині козаками відслужив благочинний м. Лебедина і Лебединського району отець Миколай разом із представниками районного духовенства».

Але важливішим виявиться те, що меморіал відкрито завдяки «почесному громадянину Лебедина Борису Ткаченку, педагогу, історику та поету Анатолію Удоду, отаману Сумського козачого полку генерал-осавулу Михайлу Безуглому, директору ТОВ «Крук» Валерію Чалому та іншим незаангажованим комуністичним минулим представникам міста» [3], у «винайденні традиції» владі у Лебедині відведено доволі другорядну роль.

Перед нами чудова оповідь реконструкції минулого сучасним у даному разі ім’я Мазепи і його сподвижників лише підстава для героїзації. Єдине, що історику особисто прикро, в «Історії русів» йдеться про жертовність задля «вольності», свободи, як питомій рисі людини: Про кров, «пролитую великими потоками за то единственно, что искалъ он свободы, или лучшей жизни в собственной землѣ своей и имѣлъ о том замыслы всему человѣчеству  свойственные». Суспільство уникло цієї риторики, надавши дійству радянських рис, свідчення недочитаних книжок і своєрідностей політики пам’яті.

Примітки:

1.http://rama.com.ua/na-sumshhine-ustanovlen-pamyatnik-zamuchennyim-305-let-tomu-nazad-kozakam/#ad-image-5 

2.http://lebedinrda.info/nash-svyashhenij-obovyazok-pered-nashhadkami-zberegti-pamyat-pro-%D1%97x-ratni-podvigi-dlya-nastupnix-pokolin/ 

3.http://ar25.org/article/u-lebedyni-kozackoyu-mogyloyu-uvichnyly-pamyat-zakatovanyh-mazepynciv.html

Джерело: http://www.historians.in.ua/index.php/post-mazepa/988-volodymyr-masliychuk-lebedynskilky-sumnykh-spohadiv-vyklykaie-se-imennia-chastyna-3