Через 30 років після заснування міста, на північному краю козацького валу, біля спуску до річки Стрілки, ніби на природному постаменті, було закладено наріжний камінь майбутньої окраси міста – Свято-Воскресенської церкви. За задумами Кондратьєва, її належало збудувати двоповерховою, але в українських традиціях.

Саме тому так дивно переплелися в ній різні архітектурні стилі. Як і українські дерев’яні церкви, вона була трикамерна і трикупольна. А от двоповерховість церкви, постановка храму на підкліть – прийом, запозичений від російської архітектури. Церква має широкі куполи, увінчані маківками, з півдня, півночі і заходу до храму примикають приділи і ганочки.

Зовнішня небезпека також наклала свій відбиток на архітектурні особливості Воскресенської церкви.

Ще ятрилися рани від татарських наскоків 1659 і 1663 рр. В пам’яті цього покоління була облога великим ординським загоном 1668 року, походи проти турків 1677 і 1678 років на захист Чигирина, участь сумчан у кримських походах 1687 і 1689 рр.

Тому не дивно, що новий кам’яний храм було збудовано так, щоб він міг витримувати довгочасну облогу. Товсті стіни з вузькими вікнами, великий підвал, що міг вмістити їжу і пожитки, підземний хід до Псла, високий паркан, що оточував Воскресенську церкву, робили її маленькою, але неприступною фортецею.

Хід до верхнього храму ховався в середині стін. Дістатись до високих вікон-бійниць можна було, лише використовуючи довгі драбини, що давало додаткові зручності при необхідній обороні.

Початок 18 ст. приніс на Україну не лише нове літочислення. Він став початком трагедії, апогей якої був під Полтавою.

В 1700 році, на зламі двох століть, розпочалась двадцятирічна Північна війна, яка не давала ніяких вигід Україні, але коштувала їй надто дорого.

Низка нещасть переслідувала сім’ю батьків міста – Кондратьєвих. В 1700 році помирає син Гарасима – охтирський полковник Роман, скинутий з полковництва Перехрестовим за допомогою московських воєвод. В цьому ж році Андрій Гарасимович з сумським полком змушений захищати чужі інтереси в Інгерманландії.

А за час його відсутності в 1701 році Бог покликав засновника міста, полковника сумського полку, козацького отамана Гарасима Кіндратовича Кондратьєва. Здається, під кінець свого життя, він зовсім втратив віру в те, що від Союзу з Росією може вийти щось добре для України. У відповідь влада все менше довіряла йому.

Старий полковник пам’ятав Хмельниччину, славні перемоги, знав ціну козацькій шаблі.

Невідомо, які думки роїлись в його голові в ті останні передсмертні дні. Хто міг знати, що, виводячи людей з неволі польської, разом з ними потрапить в неволю московську. Про думки його можемо судити лише з його справ.

Протягом свого довгого полковництва він докладав немалих зусиль, щоб зберегти вільності свого народу, заради яких йшов на приниження перед владою, не зупинявся перед великими витратами, будуючи храми і монастирі – духовну підвалину самобутності українців.

Про те, в якій мірі йому вдалося закласти в підмурки Сумщини українську ідею, можемо судити з того, що майже через 80 років після заснування Сум, в 1732 році, з 3818 душ чоловічої статі населення міста, яких нарахував під час перепису майор Хрущов, було лише 14 “великоросіян”. Через своїх нащадків Гарасим поріднився з родинами Полуботків та Данила Апостола, що відстоювали незалежність України.

Наслідував засновника Сум у полковництві його син Андрій. Саме йому і довелося закінчувати будівництво задуманого Гарасимом кам’яного храму.

Коли людина тривалий час живе на межі життя і смерті, її відчуття загострюються і завіса майбутнього стає тонкою і прозорою. Відчуваючи свою скору загибель, Андрій поспішає довершити розпочате будівництво. Повернувшись з Інгерманландії і оплакавши батька, він, незважаючи на численні недоробки, призначає освячення Воскресенської Церкви.

Коли з’ясувалося, що для богослужіння немає належного церковного начиння, полковник звертається до духовенства Церкви Різдва Богородиці, що на “Холодній горі”, з проханням надати все необхідне для проведення обряду.

23 жовтня 1702 року сотні богомольців зібралися, щоби почути перші священні виголоси і духовні піснеспіви під склепінням новозбудованого, чаруючого своєю пластикою, легкого, як вітер, і стрімкого, як стріла храму, що горделивим тризубом куполів вдивлявся в українське небо. Храм було освячено на честь Воскресіння Христового – свята перемоги життя над смертю.

Ще довгий час тривали добудови, але, незважаючи на війну, скінчились і вони. Нижній, теплий храм, було освячено на честь Святого апостола Андрія Первозванного, ангела-хранителя сумського полковника, з благословення митрополита Іустина Базилевича.

1706 рік для сумчан розпочався трагедією – “від підпалу лихих людей сталася страхітлива пожежа”. В літню спеку, при сильному вітрі, спочатку 5 червня, потім рівно через тиждень – 12 і 13 червня, вогонь охопив усе місто, нищив його військові укріплення, будівлі, гаї, навіть містки на річках і човни біля причалів.

В кількох місцях вигоріли міцні стіни міської фортеці, “рубленої з дубового лісу”, згоріли дві в’їзні і дві сторожові башти, три бійниці, передні стіни острогу на протязі 315 саженів, тайник до ріки Псла, великі комори з усяким військовим припасом, дерев’яна церква Покрови, 250 житлових будинків, міст через Псел довжиною в 130 сажнів і багато інших споруд.

Якщо враховувати, що все це відбувалося під час війни, можемо уявити, з яким болем в серці сумські козаки мусили рушати на нікому непотрібну бійню, залишаючи жінок і дітей на згарищі рідних осель.

За царським наказом, Сумський полк брав участь у придушенні повстання Булавіна. В цьому поході, через 4 роки після освячення Воскресенської Церкви, сумський полковник Андрій Герасимович Кондратьєв закінчив свій земний шлях, не ставши свідком жахливої трагедії, сценою якої була українська земля.

Тим часом завісу було піднято. Дійові особи зайняли свої місця, розпочалася перша дія зловісної драми життя. Війна повзла українською землею, щедро засіваючи смерть, розруху, біду.

Зваживши національні інтереси, гетьман Іван Мазепа з частиною війська перейшов під шведські прапори. Цар Петро І відповів кривавою хвилею розправ. Брудною піною винесло на поверхню численних Носів і Кочубеїв, що розводили гірке вино зради солоною кров’ю свого народу.

2 листопада 1708 року війська Олександра Меншикова знищили Батурин. Місто, що не скорилося волі тирана, було спалене разом з мешканцями. Вчинено це за наказом Петра: “Батурин…другим на приклад сжечь весь”. Цар досяг своєї мети. Цей приклад змусив здригнутися всю Україну. Про звірства в Батурині писали чужинці: пруський посол Кайзерлінг та англійський Вітворт, росіяни в новгородському літописі та в листах Меншикова Петрові, українці в Лизогубівському літописі.

Трагедія Батурина була лиш початком довгого ряду трагедій, які за сценарієм розігрувалися в різних містах і селах України. Настав час терору. Почалися слідства і жорстокі кари всім, хто був причетним, чи підозрілим у змові з Мазепою.

В місті Лебедині Сумського полку, при царській квартирі, діяла слідча комісія, що з жорстокими тортурами допитувала людей, більшість з яких наклали головою.

аме звідти, з Лебедина, закінчивши там криваву розправу, 13 грудня 1708 року до Сум прибув і сам цар. За тиждень наперед він вислав генерал-фельдмаршала Репніна з наказом полагодити фортецю і стягнути додаткові війська. Власноручно пересвідчившись в якості бойових укріплень міста, 26 грудня цар переводить до Сум свою ставку.

Воскресенська церква залишилася єдиним свідком тих подій. Серед війни, руїн, моря крові і сліз, на очах знедоленого і змученого війною народу, головний винуватець всіх нещасть урочисто святкував встановлене ним самим свято Нового року. Разом зі своїм генералітетом “помазаник” відвідав службу у Воскресенській церкві, і, як пише Яків Левицький, “сам читав за літургією Апостол”. Можливо, це так схоже на російського царя, котрий любив, пустивши море крові, “маливаться” Богу.

Але ця “блажь” оволодівала ним ненадовго, і от, вже одразу після служби, він приймає на церковній площі військовий парад. Тут, серед озвірілих катів, що забруднили руки і совість християнською кров’ю, він почував себе вільніше.

А пізно ввечері, після “потешных огней”, влаштувавши до другої години ночі пиятику зі своїми друзями, вже зовсім був як в рідній Москві.

Перемога в Північній війні, здавалось, потроїла демонічні сили тирана. Сп’янілий від гордості, він замишляє і втілює образ “поліційної держави”. Цей облудний образ стає не стільки зовнішньою, скільки внутрішньою реальністю, стилем життя. Не лише політичною теорією, але і релігійною установкою. Цінується і враховується лише придатність до виконання політико – технічних задач.

Поза своєю опікою поліційна держава не могла залишити Церкву, і Петро, з натхненням революціонера, береться до Церковної реформи. Так, він “учредил всешутейший и всепьянейший собор, во главе которого поставил бывшего своего учителя, пьяницу Никиту Зотова, с титулом патриарха Иренбургского, Яузского и всего Кокуя; членам этой шутовской компании были розданы имена єкклизиархов, диаконов и т.д.; сам Петр принял на себя должность протодьякона”. І, хоч російські історики говорять про якусь “набожність” Петра, про те, що часом він “маливался” Богу, зо всього бачимо, що “Православний государь”, так і не зміг розгледіти і полюбити віру свого народу.

В 1721 році цар скасовує патріаршество і вводить Синодальне правління Церквою, фактично, перетворює її на державний департамент духовного контролю населення. “Когда Петр І издал указ, запрещавший монаху держать у себя в келии перо и чернила; когда тот же государь указом повелел, чтобы духовный отец открывал уголовному следователю грехи, сказанные на исповеди, духовенство должно было почувствовать, что отселе государственная власть становится между ним и народом, что она берет на себя исполнительное руководительство народною мыслию и старается разрушить ту связь духовных отношений, то взаимное доверие, которое было между паствою и пастырями”, – казав в свій час Гіляров-Платонов.

Після Полтавської катастрофи процес знищення самобутності українського народу з кожним роком набував усе більшої сили.

5 жовтня 1720 року послідував височайший наказ “В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий не печатать, да и оные церковные старые книги для совершенного согласия с великороссийскими такими же церковными книгами сравнивать прежде печати, дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было; других же никаких книг, ни прежних ни новых изданий, не объявя об оных в Духовной коллегии и не взяв от оной позволения, не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой Церкве восточной противности и с великороссийскою печатию несогласия произойти”.

Коли київський митрополит Іоасаф Кроковський 1726 року склав акафіст святій великомучениці Варварі, Лавра клопоталась, аби їй дозволили цей акафіст надрукувати. Дозвіл дали, але з умовою, щоб акафіст переклали на “великороссийское наречие”. Було навіть наказано відбирати по церквах старі українські книжки і міняти їх на московські.

Холодний північний вітер на початку 40-х років ХVIII ст. перетворився в ураган, що, прокотившись українською землею, зруйнував усе на своєму шляху. Першою жертвою стала Слобожанщина.

Все почалося з перепису 1732 року, зробленого лейб-гвардії майором Хрущовим. А гвардії підполковнику, князю Шаховському, доручено було виробити і втілити таку реформу, щоб зберегти інтереси як уряду, так і слобожан. На жаль, виконав він лиш першу половину наказу, захищаючи інтереси уряду. Слобожанам же скасував право вільної займанщини земель.

На якийсь час Суми стали центром Слобідсько-Українських полків. Тут знаходився їх вищий керівний орган – “канцелярия комиссии учреждения Слободских полков”.

Той же 1732 рік залишився в пам’яті міста ще однією подією. 2 вересня, під час грози, ударом блискавки пошкоджено іконостас і дерев’яну покрівлю Воскресенської церкви. Цей грім поблизу “канцелярии комиссии учреждения Слободских полков”, звучав як заклик одуматись, але ще протягом довгих 10 років боротьба з Україною буде лише посилюватись.

Протягом цього десятиліття в Сумах, як і в багатьох інших містах, відкрилась морова пошесть. 7 вересня 1738 р. на ім’я первоприсутствуючого Сумського Духовного Правління Антонія Словінського прийшов указ, яким предписано було здійснювати на літургії ектенії і після літургії хресні ходи з молитвами про визволення від погубної зарази. Поряд з іншими храмами Воскресенська церква брала участь в цих молитвах.

З 1743 р. буря над Україною стала вщухати, і наступне 20-ти річчя пройшло досить спокійно. Цариця Єлизавета була прихильна до українців через графа Розумовського, тому вона скасувала всі реформи Анни, і аж по 1765 рік Суми знову стали центром козачого полку, про що Димитрій Григорович Кондратьєв (внук Герасима Кондратьєва) отримав на своє ім’я жалувану грамоту сумському полку, з підтвердженням всіх “преимуществ”, даних царями Олексієм, Федором і Петром, і відміною тягаря, накладеного правлінням Бірона.