Відвідування Сум царем Петром І – доволі відомий факт Полтавського періоду Північної війни. Утім, при детальному описі дослідниками перебування в Сумах державця, на його фоні тьмяніють труди наближених до нього осіб, які разом із ним зупинялися в місті Слобожанщини. І серед них – «дитини серця» монарха, фаворита, державного й військового діяча, «князя Священної Римської імперії», «Іжерського князя», генерал-губернатора Санкт-Петербургу, 1-го президента Військової колегії О. Д. Меншикова. Донині деталі діяльності царедворця на території Сумського слобідського козацького полку (далі – Сумського полку) залишаються своєрідною «білою плямою» регіональної історії. Тож автор ставить перед собою за мету розкрити подробиці відвідування Сум Меншиковим, а також установити можливий вплив останнього на становище роду полковників Кондратьєвих.

У Сумах Олександр Данилович побував двічі – взимку 1708–1709 рр. і в 1720 р. Друга дата становить особливий інтерес, оскільки діяльність високопосадовця тоді фіксувалася підпорядкованими йому канцеляристами в щоденнику, який вони вели, – «Повседневные записки делам князя Меншикова» [14]. У ньому детально описаний «малоросійський» вояж вельможі, що робить це джерело доволі цінним для відтворення окремих сторін побуту та звичаїв населення Гетьманщини та Слобожанщини, у тому числі, і Сум. Вагомими джерелами для розкриття подробиць військової й ділової активності Меншикова на території Сумського полку послугували його переписка з іншими полководцями царської армії [18], листи Петра І, написані ним під час перебування в Сумах і Бєлгороді, послання до государя від його підданих [10; 11; 12; 13], протоколи Верховної таємної ради із рішеннями стосовно долі старшини Сумського полку [15; 16], окремі документи Полтавського періоду російсько-шведської війни [21; 22]. Цінні дані подибано в узагальнюючих працях українських і російських істориків. Зокрема, в статтях і дисертації Г. Філіпової [23; 24; 25], рукописі С. Іванюка [4], у працях біографа Меншикова М. Павленка [8], дослідників Північної війни А. Стилле й Є. Тарле [19; 20], доробках сумських краєзнавців І. Левицького [7], П. Сапухіна [17] й В. Комарова [5]. Залучення разом цих матеріалів дозволило зібрати необхідні факти з державно-політичної діяльності Олександра Даниловича та окреслити його персональні інтереси на території Сумського полку для написання даної праці.

У 1708 р. О. Д. Меншиков потрапив в Україну, перебуваючи в зеніті своєї військової слави та службової кар’єри, яку він старанно вибудовував не лише відданістю й здатністю тамувати крутий норов царя, але й непересічними організаторськими здібностями, виключною старанністю у виконанні государевих повелінь і самозабутньою службою. При цьому Меншиков не зупинявся перед самими лютими мірами. Зокрема, в 1698 р. він брав безпосередню участь у страті бунтівних московських стрільців, власноруч обезголовивши до 20 засуджених [8, с. 22]. Показовими є його криваві діяння на чолі карального загону в придушенні мазепинства в Україні, що призвели до масової загибелі не тільки прибічників її незалежності від Москви, але й цілком невинних жертв під час руйнації гетьманської столиці Батурина – «всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания» [2, с. 195; 17, с. 11]. «Много там людей пропало от меча, понеже збег был от всех сел… Много ж в Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще не крепкий, много и погорело, крившихся по хоромах, в льохах, погребах, в ямах, где паче подушилися…», – указував автор «Лизогубівського літопису» [1, с. 103]. Відгук Батурина в листопаді 1708 р. докотився й до Сум: «Фридрику, над пушкарями командиру [Фрідріх фон Кенігсек, генеральний гарматний осавул – Д. К.]…, взятому в Батурине, перво очи выбрано, после в Сумах, слободском городе, голову усечено и на столпе каменном також на шпицу железную воткнено в самом городе» [1, с. 103]. Проявляючи безжалісність до ворогів трону й царства, Меншиков, разом із тим, відіграв виключну роль під час Північної війни завдяки полководському таланту та особистій хоробрості.

За півроку до рішучої битви під Полтавою Меншиков уперше опинився в Сумах, куди від Лебедина з великими втратами (від сильних морозів значно постраждали бійці Петра І; командир шведського авангарду запевняв, що він «в один день бачив понад двох тисяч замерзлих російських солдат») 26 грудня 1708 р. [1] відступила російська армія [19, с. 59, 61]. У Сумах Олександр Данилович залишався до 13 січня наступного року.

До всіх описаних сучасниками обставин життя ставки в той час був причетний і «іжерський князь» – військові ради (6 січня рада ухвалила зміцнювати «слободские городки» й посилити їхні залоги), розподіл прибулих частин по квартирах на території Сумського полку, щоденні командирські турботи («при государе в Сумах было два полка гвардии, да Ингерманландский и Архангельский, а прочие имели винтер-квартиру в Лебедине и в других местечках и деревнях около лежащих»), запити стольнику Ю. С. Нелединському-Мелецькому про присилку коней для кавалерії, а також допити мазепинців і шведських полонених [2, с. 198; 10, с. 382; 17, с. 29; 20, с. 338]. Так, 8 січня 1709 р. він відправив очільнику Бєлгородського розряду князю Д. М. Голіцину із Сум лист із проханням відправити йому з Києва 1100 каптанів і зшити до них панталони з «даби» (бавовняна тканина) [18, с. 107–110]. Вочевидь, звернення Меншикова стосувалося задоволення в матеріальному забезпеченні тих частин, які планувалося направити в Польщу до складу російського Задніпровського корпусу під командою барона фельдмаршала-лейтенанта Генріха фон дер Гольца, що випливає з ранішнього листа Петра І останньому від 28 грудня 1708 р.: «О оскудевающем же мундире и о шубах, чулках и башмаках мы господам генералу-фельдмаршалу Шереметьеву и генералу князю Меншикову тем с вами идущие полки по возможности удовольствовать, а в Киеве оные и всем мундиром учредить» [10, с. 380]. Разом із тим, не виключено, що указане вище прохання Олександра Даниловича стосувалося також і забезпечення військ, що перебували на лівобережному театрі військових дій. 10 січня «доброжелательный приятель и слуга» Олександр Данилович тому ж адресату надіслав повідомлення про отримання від нього розпису конфіскованого майна гетьмана («мазепин богаж») і капіталу І. С. Мазепи, розподіленого потім між Голіциним, жмудським (жемайтським) старостою Г. А. Огинським, деякими іншими особами, а також «волоськими і польськими хоругвами» і білоцерківськими козаками (у вигляді жалування). Не проминув при цьому Меншиков про власний інтерес: «а шкатулю с серебреными ножами и вилками и с лошками изволь прислать к нам» [18, с. 113–115]. Також із Сум Меншиков відправив лист царя колишньому великому гетьману литовському Казимиру Яну Павлу Сапеге, в якому російський монарх схиляв останнього на свій бік і указував адресату на доручення Меншикову надалі вести переговори з «ясновельможным господином» [12, с. 11; 13, с. 539].

Турботи Меншикова у Сумах взимку 1708–1709 рр. скрашувала його дружина Дар’я Михайлівна, яка супроводжувала чоловіка під час військової кампанії в Україні. Причиною тому слід вважати щирі почуття та прив’язаність жінки до чоловіка. М. Павленко відзначав, що особою «вона була… сердечною, яка беззавітно кохала свого Данилича, і відданою домашньому вогнищу» [8, с. 23]. Після того як 23 листопада 1708 р., практично на лінії зіткнення зі шведами, в с. Марківка Сумського полку був влаштований феєрверк та інші урочистості з приводу іменин князя, його благовірна була ним відправлена в супроводі 50 драгун у Суми [3, с. 65–66; 22, с. 10]. Тут вона опинилася в оточенні «любезной компании» у складі її сестри Варвари Михайлівни, зовиці Ганни Данилівни, суроджениці царя Катерини Олексіївни («тетка») та придворної дами, «матки», Онисії Кирилівни Толстой [13, c. 673].

Припустимо, довкола представниць вищого світу метушилися й численні фаворитки та служниці. Уся сановна публіка разом із вищим офіцерством відтворювала в Сумах певну подібність двору при «головній квартирі» царя. У такому випадку, новорічне гуляння в Сумах відбувалося на кшталт столичної розваги. За описом чиновника й генеалога Петра Крекшина, на новий 1709 рік у Сумах «били из пушек и от гвардии из ружья пальба; генералитет и штаб-офицеры обедали в доме Царского Величества, веселились до двух пополуночи» [17, с. 29]. Певно, з ними був і Олександр Данилович. Урочисто державець провів у Сумах і свято Хрещення Господнього 6 січня [7].

Побоювання царя щодо припустимого шведського наступу вздовж Ворскли в напряму Бєлгорода зумовили відправку ним на упередження ворожих дій драгунських полків на чолі з Меншиковим в Охтирку, яка стала новим осередком влаштування розвідувально-диверсійної діяльності російських сил, що здійснювалася при підтримці українських і донських козаків [2, с. 199; 4, с. 266–267; 13, с. 583–585; 17, с. 29; 19, с. 67–69; 20, с. 342].

Воєначальник залишив на деякий час дружину в Сумах, коли вона перебувала на останньому місяці вагітності. За короткий період розлуки подружжя не припиняло переписки. Меншиков писав дружині листи щодня, запевняючи її в своїй безпеці й здоров’ї. У відповідь Дар’я Михайлівна відправляла чоловікові подарунки й просила дозволу приїхати в Охтирку.

Про турботу та чуйне ставлення «Данилича» до своєї половинки свідчить наступний факт. Коли його ад’ютант Антон Девієр 22 січня доповів шефові про те, що «вся компанія» журиться й плаче, той у відповідь у посланні до Варвари Михайлівни картав її за нездатність створити довкола Дар’ї Михайлівни нормальну психологічну атмосферу: «Уведомился я от Антона, что вы печалуетесь, что вам не надлежало бы делать, а надобно скакать да плясать и княгиню забавлять, дабы не печалилась. И печалиться вам не о чем, понеже за помощью Божиею и за вашими молитвами в добром обретаемся мы здравию и чаю, к вам скоро буду» [8, с. 49]. Не маючи змоги відриватися від служби, він наприкінці січня все ж таки покликав Дар’ю Михайлівну до себе: «Извольте ехать к нам в Ахтырку с полковником, а буде он туда идти не изволит, то поезжайте вместе с пехотою; ежели царевич государь изволит вскоре идти, то попросите, чтобы оставил при вас дохтура Блюментроста на время». Натомість вона, сумуючи і плачучи за чоловіком, на переїзд уже не погоджувалася [3, с. 66; 8, с. 29].

Обставини сімейної ситуації Меншикова, неодноразові звернення княгині до монарха приборкати «гарячковість» її благовірного (27 січня він особисто водив полки у бій під Опішнею), вочевидь, вплинули на рішення Петра І призначити командиром деташементу для дій у тилу противника графа Б. П. Шереметьєва, а не Меншикова, більш придатного для керівництва ризикованими операціями. І дійсно, загін під проводом Бориса Петровича, який 10 лютого виступив із Сум у бік Липової Долини, не досяг помітного військового успіху [4, с. 273, 282; 12, с. 80–81; 13, с. 641, 676; 21, с. 94–96, 105–106]. У той самий час цар наказав Меншикову повернутися в Суми із завданням перевезти сановних жінок у безпечніше місце. Із Сум Меншиков відправив лист цареві, в якому повідомив, що царевич Олексій «в здравие приходит», але просив государя залишити спадкоємця престолу ще на тиждень в Сумах до повного одужання (Олексій Петрович затримався в Сумах до 12/13 лютого, перебуваючи весь час хвороби під наглядом лейб-медика державця Іоганна-Юстина Донелля) [2]. Нарешті, 7–8 лютого генерал виконав повеління царя, доставивши жінок у Бєлгород, де Дар’я Михайлівна незабаром народила сина [3, с. 66–67; 12, с. 88; 13, с. 673, 687–688; 22, с. 22].

Удруге Меншиков відвідав Суми в якості 1-го президента Військової колегії під час «української ревізії», задуманої для комплектації нових кавалерійських регіментів, які передбачалося використати проти вірогідної висадки десанту противника в Прибалтиці або під час вторгнення російської армії в Швецію (у цілому, «ревізія» виправдала сподівання державця на організаторський талант свого фаворита, котрий закупив необхідну кількість коней, набрав чимало рекрутів, відібрав для діючої армії із гарнізонів солдат, годних до польової служби; як результат, Меншиков зміг укомплектувати 26 полків). В Україну Меншиков відправився разом із сім’єю та «асистенцією» (ад’ютанти, охорона, денщики, кухари, пажі та ін.), що нараховувала понад 120 осіб [23, с. 349]. Разом із здійсненням державних справ Меншиков переслідував і власні інтереси – як раз у цей час роздмухувався його конфліктом із українськими козаками довкола незаконного розширення його володінь на території Стародубського полку. Крім того, вельможа дбав про зростання підпорядкованої йому клієнтели з числа старшини, яка щедре одарувала Меншикова за сприяння їй у різних питаннях та протекцію.

Спочатку 1-й президент із «ревізією» ранньою весною 1720 р. відправився у Гетьманщину, де зустрів розкішний прийом з боку старшини. Перебуваючи в Гадячі, «сиятельный князь» запросив сумського полковника на банкет, що відбувся 1 травня. Того самого місяця вельможа відправився в межі Сумського полку – 16 травня він прибув у Межиріч, а наступного дня – в Суми. За традицією прийому високих гостей, сумський полковник Іван Андрійович Кондратьєв з полковою старшиною виїхав на зустріч «поїзду» Меншикова, що й було зафіксовано в «Повседневной записке»: по дорозі у Межиріч «встретил его светлость сумской полковник Герасимов своего полку с сотнею казаками» [14, с. 363, 367] [3].

Іван Андрійович прийняв полк після загибелі 8 червня 1708 р. свого попередника і батька Андрія Герасимовича в битві на річці Уразовій із загоном булавинців. Наприкінці 1708 р., за наказом російського командування, він разом із полком відбув на кордон із Диким полем («на границе малоросийской с протчими слобоцкими полками вместе») для упередження нападу з боку запорожців чи кримських татар (цей факт заперечує міф про те, що наче цар був «воспреемником» синові сумського полковника [9]) [11, с. 972–973]. Із Меншиковим І. А. Кондратьєв, вочевидь, познайомився до відбуття на південь ще в листопаді 1708 р. у Марківці (з листа дипломата й куратора українських справ Г. І. Головкіна охтирському полковнику Ф. О. Осипову: «А и сумской полковник с полком здесь же обретаетца»), де відбулася «консілія» командування російської армії, на якій було вирішено сконцентрувати головні сили в районі Лебедина [11, с. 982; 17, с. 19]. У фонді Меншикова Російської державної бібліотеки зберігаються два листи Кондратьєва до князя «с доношением о движении неприятеля от Ромна к Конотопу и Семяновке и о восстании в малороссийских городах», передані наприкінці 1708 р. Гіпотетично ще тоді завдяки старанній службі та, припустимо, шляхом надання послуг чи подарунків Іван Андрійович набув в особі «его сиятельства» свого покровителя. На це непрямо вказують звернення у листах сумського полковника до Меншикова на кшталт «кавалер мой всепремилостивейший особливый патрон», «добрадий» [21, с. 207]. Подібні звернення до царського фаворита в той час не були виключенням, адже саме на Полтавський період війни припадає початок формування очоленої «сиятельным князем», за словами української історикині Ганни Філіпової, «розлогої системи патронату-клієнтели» з ознаками «соціальної ієрархії, залежності та взаємних послуг» [24, с. 218–219].

Утім, навряд чи особливі відносини, що склалися між вірогідними клієнтом (Кондратьєв) і патроном (Меншиков) вплинули на зміну маршруту останнього під час подорожі Україною в 1720 р. Як раз у цей час в Сумах квартирував Інгерманландський драгунський полк, шефом якого був Меншиков. Отже, інспекція регіменту, скоріш за все, і слугувала основною причиною прибуття князя в слобідське місто.

17 травня, коли «день был при солнечном сиянии» відбулася зустріч сумцами Меншикова, організована на зразок «гетьманських» урочистостей, – ескорт, салют і банкет («довольно разговаривая, вечернее кушанье кушав»): «Не доезжаючи верст за 5, встретил его светлость генерал-маэор господин Роп, полковник Борзой и прочие офицеры. И его светлость, сев верхом, прибыв во оной город, стал в доме оного полковника Герасимова. И для прибытия его светлости палили из 17 пушек» [14, с. 367]. Згадуваними в «Повседневных записках» особами були командир драгунського гренадерського полку генерал-майор Христофор-Фромгольд фон-дер Ропп і полковник Невського драгунського полку Володимир Борзой, які супроводжували 1-го президента. Наступного дня Меншиков зранку прийняв Роппа, Борзого і «прочих господ офицеров». Після чого відбулася обов’язкова частина візиту Олександра Даниловича в будь-яке місто чи містечко – відвідання церковної служби (в Сумах – у храмі Покрови Богородиці). Після літургії й обіду, де «при столе были генерал-маеор господин Роп, полковник господин Борзой и прочие» (князь мав звичку споживати «кушания» в компанії сановників чи підлеглих), Меншиков проінспектував своїх «інгерманландців». Особливу увагу він приділив огляду хворих, «которые в службу негодны, и недорослей, которых поверстали в оной полк в драгуны» [14, с. 367].

Зранку 19 травня очільник Військової колегії зі свитою покинув Суми. З цього приводу в місті знов гатили з гармат, «и провожали его светлость генерал-маэор господин Роп, полковник господин Борзой и прочие господа афицеры». Супроводжувати вельможу взявся й Іван Андрійович «з братьями» (малися на увазі полковий обозний Михайло Андрійович Кондратьєв, а також інші представники полкової старшини). Того ж дня почт через Писарівку відправився в Коренєво. 20 травня Меншиков прибув у свій маєток село Іванівське, відібране в 1708 р. Петром I у Мазепи й передане Олександру Даниловичу за розорення Батурина [8, с. 48; 14, с. 368; 23, с. 344]. Вочевидь, сюди вже Іван Андрійович не добрався, залишивши «всемилостивейшего» на північному кордоні Сумського полку.

Меншиков, як і повсюдно, де він бував в Україні, отримував презенти й в Сумах. За даними Г. Філіпової, сумський полковник, не відстаючи від решти української старшини, також зробив подарунок своєму шефові. Підносили дарунки гостю й жителі Межирича й Писарівки. Відомо, що Меншикову в Сумах презентували коней. Вірогідно, що й сумський полковник також підводив «светлейшему» своїх жеребців чи кобил. У такому випадку царедворцю мали б дістатися «сиві» та «булані» коні з конюшень Кондратьєвих. Саме такі значилися в заповіті дружини полковника Ганни Михайлівни для доньок Софії й Марії [5, с. 33; 23, с. 351; 25, с. 167–168].

Багаторічне протегування з боку князя Івану Андрійовичу допомагало останньому утримувати за своїм родом домінуюче становище в полку. Напроти, опала Меншикова в 1727 г., яка майже поєдналася зі смертю сумського полковника, призвела до тимчасової втрати Кондратьєвими полковницького пернача. 10 квітня 1728 р. Верховна тайна рада розглянула три клопотання «о бытии полковниками в Сумском полку». Попри підтримку сумською старшиною та козаками кандидатури Михайла Андрійовича Кондратьєва, вона була відхилена через дану йому характеристику членом ради, командувачем військами в Україні, генералом-фельдмаршалом, сенатором і князем М. М. Голіциним: «бывшаго полковника Кондратьева сыну Михаилу по линии и надлежит быть, понеже дед и отец его в том полку были полковниками, однако ж он, Михайло, пьян и глуп» [15, с. 286]. Раптова смерть останнього на початку травня того ж року лише полегшила призначення на полковництво «ротмістра» Охтирського слобідського козацького полку Василя Даниловича Перекрестова-Осипова. Інші «сумські» претенденти – юний Іван Іванович Кондратьєв («безграмотен, из которого и впредь полковническаго достоинства ожидать вне надежды»), осавул Дмитро Кондратьєв («той полковнической чести недостоин за недовольным умом»), осавул Кіндрат Марков («стар и слаб»), суддя Романов («одержим параличною болезнию») виявилися безпорадними супротив рапорту князя Голіцина імператорові [5, с. 34; 16, с. 33]. Подібну непоступливість з боку сановника, що доходила, певне, до обмовляння «сумських» претендентів, можна пояснити саме патронажем до них зі сторони опального вельможі, намаганням Голіцина розчистити «малоросійський» політичний простір від клієнтели опального можновладця [4], бажанням догодити фаворитам імператора Петра ІІ, які біля престолу заступили Олександра Даниловича або перейняли на себе зручну з матеріальної точки зору роль патрона по відношенню до груп старшини, котрі прагнули піднесення на уряди та зміни розстановки сил серед козацької еліти.

Загалом, Меншиков під час першого візиту у Суми проявив високі ділові якості, уміння встигати в управлінні військами, контролювати справи щодо перерозподілу власності Мазепи, а також приділяти увагу дружині, рідним і, до того ж, брати участь у корпоративних заходах царя. Перебування Меншикова в Україні під час ведення військових дій у 1708–1709 рр., і, особливо, в 1720 р., сприяло формуванню патронажно-клієнтських відносин, що закладалися поміж столичним начальством і місцевою елітою, яка, в свою чергу, намагалася догоджанням і підкупом зберегти своє становище, а також автономний статус Гетьманщини й самоуправління слобідських полків, утиснуті царською владою після спроби гетьмана Івана Мазепи вивести Україну з-під впливу Москви. Не був виключенням в цьому відношенні й Сумський полк, старшина якого в своїй улесливій поведінці, уявній чи щирій, зовсім не відрізнялася від «гетьманців».

Список використаних джерел та літератури

1. Батурин – сторінки історії: Збірник документів і матеріалів / Черніг. держ. пед. ун-т ім. Т. Г. Шевченка та ін.; Редкол.: О. Б. Коваленко та ін. Чернігів: КП «Видавництво “Чернігівські обереги”», 2009. 786 с.
2. Журнал или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора Петра Великаго с 1698 года, даже до заключения Нейштатскаго мира: Напечатан с обретающихся в Кабинетной архиве списков, правленных собственною рукою его императорскаго величества. СПб.: При Имп. Акад. наук, 1770. Ч. 1. [7], 460 с.
3. Есипов Г. В. Жизнеописание князя А. Д. Меншикова. Русский архив. 1875. Кн. 3. С. 47–74.
4. Иванюк С. А. Малая война в стратегии и тактике Русской армии на первом этапе Северной войны (осень 1700 – лето 1709 г.): дис. … канд. ист. наук: 07.00.02. Волгоград, 2014. 395 с.
5. Комаров В. В. Кондратьевы. Род воинов и благотворителей. Сумы: ООО «РИО» АС-Медиа, 2005. 48 с.
6. Кудинов Д. «Вечернее кушанье кушать изволил»: деловые поездки в Сумы Александра Меншикова и его умение совмещать приятное с полезным. Ваш шанс. 2021. № 27. С. 22Б–23Б.
7. Левицький І. Історичне минуле м. Суми Харківської губернії. Добрий день. 1991, 26 квітня. С. 9.
8. Павленко Н. И. Александр Данилович Меншиков. М.: Наука. 1989. 198 с.
9. Петр Великий в с. Старом. Сумской вестник. 1913, 13 октября. С. 3.
10. Письма и бумаги императора Петра Великаго. М.; Л.: Изд-во АН СССР. Т.8, вып.1: (июль-декабрь 1708 г.) / [ред. д-р ист. наук А. И. Андреев]. 1948. 406 c.
11. Письма и бумаги императора Петра Великаго. М.; Л.: Изд-во АН СССР. Т. 8, вып. 2: (Примечания к № 2461-2953, напечатанным в первом выпуске VIII тома). 1951. С. 411–1178.
12. Письма и бумаги императора Петра Великаго. М.; Л.: Изд-во АН СССР. Т.9, вып.1: (Январь-декабрь 1709 г.) / [ред. д-р ист. наук Б. Б. Кафенгауз]. 1950. 526 c.
13. Письма и бумаги императора Петра Великаго. М.; Л.: Изд-во АН СССР. Т.9, вып.2: (Примечания к № 2954-3560, напечатанным в первом выпуске IX тома) / [ред. д-р ист. наук Б. Б. Кафенгауз]. 1952. С. 531–1619.
14. Повседневные записки делам князя А. Д. Меншикова 1716–1720, 1726–1727 гг. Российский архив. Том X. М.: Российский фонд культуры; Студия «Тритэ» Никиты Михалкова «Российский архив», 2000. С. 352–384.
15. Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета 1726–1730 гг. / Изд. под ред. [и с предисл.] Н. Ф. Дубровина. СПб.: тип. И. Н. Скороходова, 1891. Т. V: январь-июнь 1728 г. [4], XL, 604 с.
16. Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета 1726–1730гг. / Изд. под ред. [и с предисл.] Н.Ф. Дубровина. СПб.: тип. И. Н. Скороходова, 1893. Т. VI: июль–декабрь 1728 г. [4], XXX, 745 с.
17. Сапухін П. А. Події Російсько-шведської війни 1708–1709 років на території Сумщини. Суми: СОІУКВ, 1958. 33 с.
18. Сборник Русского исторического общества. СПб.: Тип. II Отделения Собственной ЕИВ. Канцелярии. [4], 23, 565, 59 с.
19. СтиллеА. Карл XII как стратег и тактик в 1707–1709гг. / Пер. со швед. [и предисл.] А. Полторацкого; С предисл. проф. С. Платонова. СПб.: тип. М. А. Александрова, 1912. VI, 170 с.
20. Тарле Е. В. Северная война: Северная война и шведское нашествие на Россию. Русский флот и внешняя политика Петра I. М.: АСТ: Астрель, 2011. 701 с.
21. Труды Императорского военно-исторического общества. Т. IІI: Документы Северной войны. Полтавский период (ноябрь 1708 г. – июль 1709 г.) / Под общим рук-ом А. К. Баиова; ред. Н. Л. Юнаков. СПб.: тип. Т-ва «Свет», 1909. VII, 339 с.
22. Труды Императорского военно-исторического общества. Т. IV: Северная война. Кампания 1708–1709 гг. Военные действия на левом берегу Днепра (ноябрь 1708 г. – июль 1709 г.) / ред. Н. Л. Юнаков. СПб.: тип. Гр. Скачков, 1909. ХVII, 212, 96 с.
23. Філіпова Г. В. Історико-пам’яткознавчий вимір об’єктів культурної спадщини Центральної та Північної Гетьманщини: наслідки діяльності російських урядовців (1690–1765 рр.): дис. … канд. іст. наук: 26.00.05. К., 2018. 449 с.
24. Філіпова Г. Особливості формування української клієнтели князя Олександра Меншикова у 1709–1727 рр. Сіверянський літопис. 2020. № 1. С. 218–229.
25. Філіпова Г. В. «Українська ревізія» князя Меншикова 1720р. Сіверщина в історії України. 2017. Вип. 10. С. 165–168.

Примітки

[1] Тут і далі всі дати подані за чинним на той момент у Російській державі Юліанським календарем.

[2] Із листа царевича Олексія батькові: «Милостивейший государь батюшка. Повествую тебе, государю. Я от болезни, слава Богу, освободился и поехал сего дни да Богодухова, и доктора, господина Дунеля, отпустил к тебе, государю. Сын твой Алексей. Из Краснополья, отъехав от Сум 4 мили. февраля в 13 день 1709» [13, с. 665].

[3] Обмовка прізвища голови сумців відсилає нас до імені його діда – першого сумського полковника. Її можна пояснити тим, що ім’я Герасима Кондратьєва все ще зберігало шану в урядових колах. Припустимо, що антропонім «Герасимов» деякий час у діловій переписці використовувався в якості дублера справжнього прізвища спадкоємців сумського осадчого і полковника.

[4] Г. Філіпова установила існування схеми передачі «патронсько-клієнтських відносин у спадок» [12, с. 219], а отже нове покоління клієнтів переймало від старшого всі козирі та ризики від зв’язку із протектором.

Опубліковано:  Сумські історико-краєзнавчі студії. Збірник матеріалів ІІ Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції (Суми, 28 жовтня 2021 р.) / Редкол.: Д. В. Кудінов (голова), О. М. Клочко, М. А. Михайліченко, В. О. Оліцький. Суми: ФОП Цьома С.П., 2021. С. 386–396.