П'ятниця, 16 липня 2021 07:26

Ткаченко Борис. Українська ідентичність як життєвий шлях

Борис Ткаченко, письменник, краєзнавець, агроном (м. Лебедин)
Ткаченко Борис. Українська ідентичність як життєвий шлях

Бесіди з Борисом Ткаченком, автором першої в Україні документальної книги про Голодомор

Знайомтесь: Борис Іванович Ткаченко -  письменник, краєзнавець, етнограф, колекціонер українських старожитностей. Автор 11 книг, в т.ч. й першої в Україні про Голодомор ( «Під чорним тавром»), номінованої на Шевченківську премію. Лауреат літературних  премій імені М.Хвильового і В.Стуса. Живе у м.Лебедині Сумської області. Унікальна особистість, спілкування з якою, впевнені, не залишить байдужими наших читачів. Прислів’я «Життя прожити – не поле перейти» у його випадку це і поля, які він виміряв ногами як агроном (за фахом і місцем роботи), і поле  історії, поле страждань українського народу, яке перетнув разом із ним як письменник-патріот.

Частина І

- Борисе, Івановичу, у колах української інтелігенції  Вас називають патріархом дисидентського руху. Чи згодні Ви з цим? Через що свого часу Ви потрапили під пильне око КДБ і якими були наслідки такої «уваги»?

- Відповідаю так: звання почесне. Чи я його заслужив? Навряд. Справа в тому, що дисиденти за щось боролися, а я не боровся, я відбрикувався від КДБ. Але, якщо хтось називає мене патріархом, то, з огляду на мій вік, я - «за». Щодо «пильного ока», то в радянські часи, якщо хтось відрізнявся від інших, був помітним, того КДБ одразу ж «брав на олівець».

Мене вони запримітили ще тоді, коли я був студентом Сумського педагогічного інституту імені А.Макаренка. Усі предмети нам тоді викладали російською мовою. От я і написав листа на ім’я ректора Ялового (Яловий Федір Михайлович, ректор інституту  в 1959—1968 рр. – ред.), мовляв, ви готуєте випускників для  українських шкіл, а викладаєте російською. Чи не краще викладати українською, щоб ми були кращими фахівцями? Цього листа підписали 18 чоловік із нашої групи, і я з цим листом пішов до ректора. Він прочитав і каже: «Все правильно, так і треба». На цьому все  скінчилося. На другий день приходимо в аудиторію, нам знов читають російською, і так наступні три дні.  Я знов до ректора, ректор психонув, бо він то команду щодо мови викладання  дав, а її не виконують. Коли приходить на лекцію одна викладачка, Галина Андріївна (прізвище не пам’ятаю),  і каже: «Тут некоторые из вас ходили к ректору и просили читать на украинском. Так вот,  я буду читать, как читала, а для щирых украинцев из села буду переводить на их мову». Я знову пішов до ректора і заявив: «Навіщо ви ділите нас на щирих і не щирих? Ми всі радянські українці і , як майбутні викладачі українських шкіл, для більшої фаховості просимо читати лекції українською мовою».

Після цього на чергову «пару»  приходить ця Галина Андріївна і починає читати лекцію … українською мовою. Частина аудиторії (з тих, кому потрібна була тільки «корочка» про вищу освіту) невдоволено зашуміла, а вона не звертає увагу на них  і продожує читати  далі.  З того часу усі предмети нам в інституті стали читати українською. Це був десь 1964 чи 1965 рік.  Але чоловік  цієї викладачки працював у «сірій хаті» (будинок КДБ в Сумах – ред.), от із тих пір я і попав під «пильне око».

А далі було так. Та ж Галина Андріївна  не прийняла у мене курсову роботу з історії СРСР. Через це мене, як студента, який не здав курсової,  не допустили ні до заліку, ні до екзамену з цього предмета. Тоді я перевожусь до  Київського державного університету імені Т.Шевченка  з тими «хвостами». До речі, з інших дисциплін  у мене були тільки «п’ятірки». Згодом приходить мені з Києва виклик на сесію, а мене з роботи не відпускають. Я і так і сяк, і просив, і молив, нічого не допомогло. Думаю, це була така негласна «порада» від КДБ, щоб не дати мені, «неблагонадійному», можливості отримати вищу освіту. Закінчилося все тим, що я поїхав до Києва сам, без дозволу, і  одним днем здав відразу чотири екзамени. На одному з цих екзаменів викладач мене запитує: «А що це у вас усі п’ятірки, а тут якісь «хвости»? Я все йому розповів, як і чому,  тоді він і говорить: «Завтра зайдіть о сьомій ранку в таку-то аудиторію, вас чекатиме екзаменатор». – «Так навчання розпочинається о восьмій». – «А ви зайдіть о сьомій і обов’язково закрийте ці «хвости».

Наступного ранку прийшов я до тієї аудиторії. Там сидить чоловік, лівої руки в нього немає – пустий рукав засунутий в кишеню, фронтовик. «Сідайте», - каже. «Поганяв» мене по предмету, поставив залік, зарахував екзамен і питає: «А курсова робота?» Я кажу: «Так я не знав, що треба з собою взяти. Я зараз принесу» - «Не треба. Буде пізно». І курсову мені зарахував, хоч і не бачив її. Чому «буде пізно», я лише потім зрозумів.

Я з заліковою студентською книжкою йду до деканату, щоб зафіксували, що у мене всі заліки погашені і екзамени теж, а там мені жіночка-методист  і каже: «Тут приходили к нам «товарищи», интересовались вами. Почему, мол,  агроном (до цього Борис Ткаченко закінчив сільськогосподарський технікум – ред.) учится на историка? И как это он  у вас в университете с его «хвостами»?  Але вони запізнилися, бо я встиг все здати. Ось такою була моя перша сесія в університеті…

- І від Вас відчепились?

- Якби. Наступного року приходить новий виклик на сесію, а мене знов не відпускають. Цього разу придумали, що, нібито, у Лебединській «Сільгосптехніці», де я працював, сталася крадіжка. Почали мене тягати на допити, і кажуть, що допоки не закінчиться слідство, я не маю покидати Лебедина. Так тягнулося два тижні. За день, коли я мав би вже бути в Києві на сесії, рано-вранці під’їжджає до нашого подвір’я міліцейський «бобик». Вийшла до них  моя дружина. «Нам потрібний Борис Ткаченко» - «Так його немає. Він поїхав на сесію» - «Як поїхав? Він не мав права від’їжджати, та й автобуса сьогодні немає» - «А він попутками». З тим вони і забралися.  Я цю розмову чув, скумекав, до чого йдеться, швидко штани натягнув і городами в очерет, очеретом вийшов на околицю міста, спіймав попутку до Михайлівки, потім до Штепівки, а звідти до Києва. Сесію успішно здав, тож  відбувся ото  лише легким переляком…

- Університет Ви все ж закінчили, а якою була Ваша дипломна робота?

- Називалася вона «Архітектура Лебединщини феодального періоду». Це те, що не спишеш ніяк, бо ніхто цю тему не досліджував, це треба бачити і описати:  церкви, хати, клуні, подвір’я і т.д. Викладач, який вів мене,  каже: «Що це за тема? Ти ж історик, а це краєзнавство» - «Але ж краєзнавство це теж шматок історії», - заперечив я. Він погодився: «Ну, так, правильно. Пиши». І порадив мені з цією роботою звернутися до Івана Макаровича Гончара (архітектор,  мистецтвознавець, створив перший в УРСР  приватний музей етнографії і творів народного мистецтва – ред.) А потім я познайомився із Стефаном Андрійовичем Таранущенком  (мистецтвознавець,   знавець української архітектури, музейник, дослідник української старовини – ред.), який в 30-х роках відбув 5 літ таборів. Вони дали мені цінні поради, і диплом я захистив. Хоча не без труднощів. Тоді було прийнято в таких роботах обов’язково посилатися на ті чи інші постанови з’їздів КПРС, а у мене в роботі нічого такого не було. Тому мене довго розпитували, де і як я збирав фактаж. В кінці-кінців, голова екзаменаційної комісії Кость Григорович Гуслистий, відомий як дослідник історії України середніх віків, каже: «Ваша робота зарахована, як дослідницька,  більш того, ми  вас зараховуємо в аспірантуру». Я – на сьомому небі, приїжджаю додому і кажу жінці: «Так і так, я – аспірант». Вона питає: «А що там платять?»- «Сто рублів». – «Ну, тобі то вистачить, а що нам з дітьми робити?» Отак моє навчання в аспірантурі і закінчилося.

-  У 2007 році світ побачила  Ваша книга «Важка стежина до Бога»,  присвячена репресіям церкви, які чинили більшовики в Україні, зокрема, на Лебединщині. Ви почали збирати матеріали про історію церков Лебединського краю ще тоді, в процесі роботи над дипломом?

- По суті, тоді, коли писав дипломну роботу. Але ця тема зачепила мене раніше. Доля пощастила мені на початку 60-тих познайомитися з лебединським священиком отцем Іоанном (Іван Приходько), який відбув 20 років сталінських таборів, хрестив ув’язнених в Заполяр’і, ледь не загинув на копальнях у Красноярському краї. І ми спілкувалися з ним до кінця його життя, він помер на 98-му  році, і я його ховав, яму копав... Він багато про що мені розповідав архі-цікавого про післяреволюційні події, про громадянську війну, бо отець Іоанн у свої 18 років, ще до того, як став священиком, був учасником тих подій,  гарцював верхи на коні з шаблею на Полтавщині, воював і на стороні Махна, і, як він сам казав, був «… і в червоних, і в сіро-буро-малинових, але завжди тільки за Україну».

- Повертаючись до Ваших взаємовідносин з КДБ. Розкажіть, будь ласка, історію з підслуховуючими пристроями, які встановили у Вашому будинкуЯк Ви виявили ці пристрої  і що з ними зробили?

- Було таке діло, здається, у 1968 році.  Викликає мене якось парторг (а я тоді був членом КПРС) і каже, що мені треба зайти в райком партії. Я пішов, заходжу до кабінету другого секретаря райкому, а він говорить: «Тут кажуть, що ти збираєш у старих людей рушники, сорочки, старі речі, то я тобі раджу:  це - дурне, кинь цим займатися. Почув?» - «Почув» - «Іди». Вийшов я з кабінету, а назустріч мені якийсь дядько – такий вищий за мене, симпатичний, виправка військова… «Ткаченко?» - «Ткаченко» - «Запрошую вас на бесіду» - «А хто ви?» - «Я капітан КДБ такий-то» - «А посвідчення?» Витягує і показує мені своє посвідчення. Повів він мене через дорогу в готель «Лебединський» , 29 кімната, третій поверх. Двері - на ключ,  і починається розмова.

«Де ви були такого то січня?» - «Де я був?  На роботі був, це ж робочий день» - «Та ні, ви були на квартирі у Дзюби» (тобто,  у Івана Михайловича Дзюби, українського літературознавця, дисидента, автора забороненої в СРСР книги «Інтернаціоналізм чи русифікація» - ред.) Тоді я кажу собі: «Стій, так це ж була сесія в університеті». А під час тієї сесії я ходив до Івана Макаровича Гончара, і показував йому свої оповідання, які тоді писав. Він їх прочитав і каже: «Знаєш що, я в цьому ділі не дуже петрю,  звернись до мого знайомого, письменника Івана Дзюби». Дав мені Гончар листа-рекомендацію до Дзюби, де було сказано «прийми його, як мого сина». Приблизно так. І я пішов до Івана Михайловича Дзюби.

Пам’ятаю, була зима, тихій вечір, я шукаю його будинок, а будинку з потрібним мені номером немає. Почав питати у людей, і один чоловік мені каже: «Давайте я вас проводжу» і привів під самі двері квартири Дзюби. Тільки пізніше я зрозумів, що то був кадебіст, який «пас» Івана Дзюбу і фіксував усіх, хто до нього приходить. До речі, квартира Дзюби була у будинку, де жили, не повірите,  переважно працівники КДБ.

Я зайшов до квартири, представився, передав листа від Гончара, Дзюба почитав мої оповідання, дав деякі поради, а коли ми вже прощалися, я кажу: «Іване Михайловичу, ви написали книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація», хотів би її почитати» - «Добре, я вам дам». І дав мені машинописний рукопис, десь десяту чи дванадцяту вже копію. Я її за пазуху заткнув і з цим примірником повернувся до Лебедина і щовечора, перед тим як заснути, читав цю книжку.

Так от, повертаючись до тієї розмови в готелі з капітаном КДБ. «Ви брали у Дзюби книгу ««Інтернаціоналізм чи русифікація»,- запитує. – «Так». – «Читали?» - «Так, читав». – «Де вона?» - «У мене вдома». – «Несіть її сюди». Я встав, підійшов до шафи, де висіло моє пальто, почав одягатися і тут помітив темно-синій згорток паперу, що лежав у цій шафі. Він був дещо надірваний, і з нього стирчали якісь штативи з пробірками. І тут я згадав: «Стій, так таке ж поставили вчора у мене вдома». До цього я їх бачив, коли прийшов ввечері з роботи,  і спитав, що це. А дружина каже: «Та це приходили з санстанції, аналіз повітря брали в оселях забудовників і попросили поки залишити все це у нас». Ось тут я і зрозумів, що це щось не те, що їй сказали. А ще  минулого вечора приходив до мене гість, який казав, що у нього є знайомі в Канаді, з наміром викликати мене на якусь відверту розмову.  Зібравши все це в голові до купи, я розумію, що ці штативи  якийсь підслуховуючий пристрій, беру їх і кидаю у палаючу грубку.  А разом з ними і деякі папери,  що у мене були і які привозив з Києва, і листи. Це був початок березня, грубку вдень ще топили. Після цього взяв книгу Дзюби і повернувся в готель, де на мене чекав капітан КДБ.

Приходжу в готель, віддаю книгу і кажу: «Ось те, що я брав читати». Через хвилин 15-20 йому дзвонять, він підскакує: «Як? Не може бути!» Вискочив, десь за годину повертається дуже злий, каже: «Ну, все ми закінчили, давайте я вас проводжу». Проводить до автобусної зупинки, а там на мене вже чекає міліцейський «бобик», у  ньому  начальник міліції, який підвозить мене до самої хати.  Я заходжу - всі двері навстіж. З грубки увесь жар витягли на підлогу, підлога загорілася, її загасили – шукають щось у грубці.

«Де штативи, що у тебе залишали?» Діватися нікуди, кажу: «Кинув у грубу». – «А чого?» - «А чого їх без мого дозволу поставили?» Дурне запитання -  дурна і відповідь. Те, що у грубці залишилося, забрали з собою, але потім у золі я знаходив ще деякі деталі.

А  дружина розповіла, що після того, як я повернувся в готель, через  хвилин п’ять  приїхала бригада і почала шукати ці штативи. «Де вони?».  Дружина каже: «Та він їх кинув у грубку», але показала не на ту грубку, а на іншу. І, коли вони нічого не знайшли і  повернулися, все вже згоріло. Але то були не пристрої для запису розмов, а мікрофони  з передатчиками, вмонтовані в штативи. А сигнал з них передавався і записувався на апаратуру в сусідній хаті. Років через два сусід покликав мене на день народження пити горілку і розказав, що перед тим, як сталася та пригода з штативами, викликали його до міліції і почали допитувати, де він брав залізо на хату. А потім говорять: «Ну, ладно, судити вас не будемо, але нехай у вас на квартирі поживуть оці люди. Вони хочуть купити хату і, поки шукають підходящу, поживуть у вас». Це було ще за два тижні до обшуку у мене. І потім сусід через нещільно закриті двері в кімнату, де оселилися ці люди, побачив, що там якісь чемодани, лампочки горять, антена натягнута… «І тут ми зрозуміли, - каже сусід, - що це вони Бориса «пасуть». Ось така була історія…

(Далі буде)

Розпитував Олександр Гвоздик

02

Джерело: Кобза

Частина ІІ

- Борисе Івановичу, Ваш інтерес до історії, її осмислення, народився, як я розумію, не на пустому місці. Де шукати його коріння?

- Життя історика розпочинається з краєзнавства, а краєзнавство з розповідей твоїх батьків, дідів, прадідів і т.д.  У мене, на моє щастя, був дід Давид Савич який воював  ще в Першу світову війну, став там інвалідом і який багато чого мені розповідав про  історію нашого роду.  

Він виділявся серед односельчан, але не по заможності, а по авторитету. Коли в 1929 році радянська влада дала йому землю, він вступив до колгоспу. А потім якось коня йому потрібно було взяти в колгоспі, щоб привезти з лісу дров. Пішов виписувати коня, а йому не дають. «Та мені тільки дрова привезти, а потім відразу коня поверну». Ні, не дають. Розсердився, розгнівався.  А тут ще й дружина  його, баба Уляна, пішла з дітьми на луг по щавель  і у колгоспному стаді на пасовищі впізнала свою телицю, а телиця впізнала бабу. Стала баба її обнімати, плакати. Баба реве, телиця реве, бабу лиже, цілуються…  Додому прийшла і каже: «Давай, Давиде, вийдемо з колгоспу. Буде у нас телиця, буде молочко, потім і коня свого заведемо». Написав дід Давид заяву, поніс у контору. Заходить.  «Доброго дня!»  - «О, про вовка промовка, а вовк - на поріг. Тут вирішили тебе блигадиром настановить. Ти землю знаєш,   арифметику щітаєш,(тут і далі у прямій мові збережено тогочасну говірку селян Лебединщини – ред.), коника дамо. Пиши заяву». – «Та я вже написав». І подає заяву про вихід з колгоспу. Почався ґвалт. «Як так?! Да ти знаєш, да ми тебе!... На колінцях потім приповзеш, а ми тебе не візьмемо назад у колгосп».

І точно. Через два дні йому кажуть: «Якщо тепер ти не колгоспник, маєш платити податки на те, те і те….» і вручили відповідний папірець.  Тоді такий закон діяв: якщо господарство було індивідуальне, то обкладалося великими податками, щоб  таким чином заганяти селян в колгоспи. Довелося діду Давиду,  щоб  сплатити податок, продати і кожухи, і діжки , і бабині півмітки… Через день-два вручили папірець ще на  один податок. Все, що можна було продати -   продав, сплатив. Тоді примушують вже втретє до сплати наступного податку. Дід глянув на суму  і каже жінці: «Бабо, якщо навіть хату продати, то все одно грошей на це не вистачить». Платити нічим, тож  приходять і описують його хату,  сарай,клуні і т.п. І все одно 6 рублів і  8 копійок не вистачило, щоб усім майном діда погасити той податковий борг. За це присудили йому відбути три місяці на примусових роботах у «рідному»  колгоспі. Але дід був не з боязкого десятка. «А от вам»,- каже і показує дулю. Потім їде до Києва, до секретаря обкому Демченка (Демченко Микола Нестерович – уродженець Лебедина,  у 1932-1934 рр.  1-й секретар Київського обласного і міського комітетів КП(б)У. – ред.), далекого родича дружини. Але до Демченка його не допустили і сказали: «Радянська влада знає, кого помилувати, а кого карати». Тоді він відтіля на поїзд і опинився аж за Ленінградом у радгоспі «Гігант» (перший зерновий радгосп в СРСР, створений в 1928 році – ред.), де став розвозити у бочках добрива на поля.  На відміну від України, голоду там у 30-ті роки не було,  хліба - море, навіть залишки віддавали на конюшню. І дід написав листа родині, мовляв, так і так, тікайте сюди з України.

03

А до цього, коли дід поїхав до Києва і не повернувся, бабу Уляну заарештували замість нього, заперли в пустій школі,  і вона кілька днів просиділа там без їжі і води. Потім, скориставшись тим, що вночі вартовий кудись відлучився, вибила шибку, вибралася з школи і втекла. Переховувалася у родичів, а коли отримала листа від діда, забрала дітей і з ними на Ленінград і добралася до радгоспу «Гігант». Жили в холодній казармі – на одну кімнату 13 сімей, спали покотом  один на одному,  зате були при хлібі. Замість зелені соковитий щавель біля відстійників збирали і їли. І один  чоловік місцевий побачив це і каже: «Дети, это нельзя кушать, это – нечистоты». А інший йому: «Так  это - проклятые хохлы, они все пожрут. Понаехали тут к нам…»

Втім далі залишатися в радгоспі не мали можливості і почали збиратися додому. Приїхали на вокзал, а тут звістка, що в Ленінграді вбито Кірова (керівник ленінградської парторганізації, секретар ЦК ВКП (б) Сергій Кіров був застрелений 1 грудня 1934 р. – ред.) Звісно, що усю міліцію поставили на вуха, тому баба Уляна каже: «Давиде, давай швидче тікати, хоч по рейках, бо  подумають, що це ми, а у нас паспортів немає». До речі, її родича Демченка, до якого намагався потрапити в Києві дід Давид, розстріляли у 1937 році за нібито участь у антирадянському заколоті.

Добралися до Лебедина і бачать, що хата їхня розібрана. Пішли до зайомих, а та сім’я вимерла від голоду у 1933 році.  Але  залишились живими діти -  двоє  хлопців.  Молодшому було років 10, іншому, Івану, - 14. «Іване, можна ми у вас поки поживемо?» - « Можна, якщо віддасте за мене одну з своїх дочок».  А тій теж було десь 13-14 років. Погодились і віддали дочку за Івана. Побралися вони  і стали жити-поживати.  У 1941-му Івана забрали до  армії,  і після цього він пропав, ніяких звісток про його долю, де він подівся, не надходило.

Отакі історії розповідав мені дід Давид.  Історії, що закарбувалися в пам’яті, і потім допомогли мені,  як письменнику, як   історику краще і  більш об'ємно уявити ті часи, події  і долі людей, які були втягнуті у вир подій кінця 20-30-х років минулого століття.

Стосовно мого батька Івана. Він рано навчився столярувати, бондарювати і став справжнім майстром у цій справі. Вже у 16 років робив вози і продавав  їх на ярмарках  у сусідніх  Вільшанах і Ромнах. До кожної дрібнички прикопувався, щоб все по-людськи було. Робив серед іншого спиці і ступиці до колес. А столярних верстатів тоді ж в селі не було, втім  була своя унікальна технологія і своє інженерне рішення – саморобний верстат з системою мотузок, який  дозволялав  майстерно виточівати вручну різцем різні речі з дерева.

Коли в Лебедині у пошуках куркулів прийшли до мого батька,  то подивилися, що у нього є,  і кажуть: «О! У Івана спиць настругано оберемків на три і ступиць, і заготовок  – явний куркуль». І все забрали, в т.ч. й костюм, який він купив за гроші,  зароблені на ярмарку в Недригайлові. Зостався ні з чим. Що робити? Поїхав на Донбас, влаштувався на шахту, але не гірником, а столяром. Харчування там було погане, але, головне, було.

Багато чого розповідав мені про 20-30 роки і  старший брат батька,Василь, слюсар і  непоганий коваль. Оскільки за характером він був гонористий і прямий, то пішов тоді з кулаками на тих лебединських  розкуркулювачів і його забрали і заслали десь під Архангельск. І сталося так, розповідав дядько Василь, що  конвоювали його по етапу в якийсь-то табір  у супроводі лише одного конвойного – хлоп’яги  років 15-16-ти.  Йдуть вони лісом,  і дядько Василь показує   конвойному свої натруджені руки і каже: «Бачиш руки: чорні, порепані?  Я – роботяга, працював - світу не бачив, а ви мене як злодія тягаєте. Я – невинний і не хочу тут пропадати, тому буду тікати. А ти, стріляй в мене, вбивай, а якщо совість у тебе є, то стріляй мимо або вгору. Тож, прощавай, а я побіг». І побіг. «Конвойний стріляв кілька разів, але кулі навколо мене не свистіли, мабуть, стріляв вгору», - згадував дядько Василь. -  І так я втік. Але ліс миттєво оточили і почали мене шукати. Я сховався в ямі, зверху гілками замаскувався. Втім, один з охоронців на мене таки натрапив, побачив мене.  Я з ями бачив  тільки його чоботи. Він постояв, подивився, як мене комарі їдять, нічого не сказав, розвернувся і пішов собі. Тоді я виліз і побіг далі». 

Якийсь час, згадує,  блукав в тайзі, харчувався ягодами, ряскою, всім, що міг знайти більш-менш їстівного. А потім побачив кота і зрозумів, що десь поруч має бути село. І прийшов у село – голодний, обірваний, з чорним, розпухлим від комарів обличчям. Його одразу ж заарештували і заперли в якусь каталажку поруч із залізничною станцією. Там вже сидів один чоловік , потім ще привели якогось хлопця – вже втрьох. Василь побачив, що двері каталажки з клейонки, прорізав дірку і каже: «Хлопці, тікаймо зі мною». Один з них пішов з ним, а інший не захотів, залишився. Вибрався Василь з тієї каталажки, а тут якраз состав з лісом стоїть. Він заліз на нього і сховався між колодами. І так їхав з тиждень. Вночі вилізе, подихає і знов у колоди. Врешті-решт,  приїхав состав на Донбас. Василь розшукав там мого батька, влаштувався на роботу за його паспортом і так з Василя став Іваном. Після війни, коли вже  працював комбайнером на Лебединщині, по радіо про нього передають: «…комбайнер Іван Давидович Ткаченко», а баба Уляна сміється і мені каже: «Це батька твого хвалять».

- Ваше дитинство прийшлося на роки німецької окупації 1941-1943 років. Якими запам’яталися ті часи?

- Коли радянські війська залишили Лебедин (жовтень 1941 р. – ред.), мені було чотири роки. Пам’ятаю перший день війни, коли прибігла сусідка (через хату жила) і  до баби Уляни: «Уляно Павлівно, війна почалася!» У нас радіо не було, а у сусідів було. І плаче навзрид, баба Уляна теж -  обнялися і плачуть. А потім, пам’ятаю,  як відступали наші через Лебедин на південний схід десь до лісу, ми з дітворою бігли на вулицю, дивитися на них.

Запам’ятався вступ в місто німців. У наш двір заїхав якийсь тягач гусеничний без кабіни, і заїхала підвода німецька. Дід на неї глянув і  каже: «Німецький круп (тобто порівняв  із задньою частиною коня – ред.).  Хоч свадьбу грай». А річ в тім, що на цій підводі в задній частині колеса були вдвічі більші, ніж передні, і з шинами. Чому так не знаю, мабуть, так було легше для коней.  І ще були на ній дві запаски до цих коліс.   Дід потім ці запаски зняв, відніс у сарай  і бур’янцем  прикрив: «Може забудуть про них». І справді забули.

Сказати, що німці у ставленні до нас були погані чи хороші,  я не скажу. У нас їх поселилися п’ятеро. Ми, дід, баба,  я з братом і тітка Наталка з дитиною  окремо, а вони - в головній, в залі 3х4 метри і  спали  на соломі на долівці. Тоді, до речі, я вперше побачив леза для гоління. Їх, вже використані, німці викидали у двір, а ми, діти, ці леза підбирали.  Просили у них цукерки: «Пан, дай «бон-бон» -  такі невеличкі  солодкі квадратики. Тоді ж вперше в житті при німцях скуштував вершкове масло. Старші хлопці лазили по деревах, драли гнізда воронячі і носили німцям яйця, а ті взамін отоварювали їх цигарками. А яєчню німці жарили на сухому спирті в пігулках. Одного разу німець, що жив у нас, жарив яєчню, кинув на сковорідку вершкове масло, і побачив, як я здивовано за цим спостерігаю. Тоді відрізав шматок масла і дав мені скуштувати. Отак, вперше, я скуштував вершкове масло.

04

Ще пам’ятаю, як німці на сусідній вулиці грали в футбол. Воріт не було, замість стійок ставили двох хлопчиків. І я був теж одним з таких  «стовпчиків», і коли німці били по воротах, заплющував очі і затуляв обличчя. І ще запам’яталося ось що. Тільки німці прийшли в 41-му році, вони поставили шибеницю і повісили одну жінку. Ця жінка з сусіднього села була родичкою іншої жінки, яка жила з дитиною в Лебедині. І ця родичка прийшла до неї гості  і зазіхнула на її модний одяг. Вночі вбила хазяйку, забрала одяг і втекла. А дитина, хоч і було їй чотири роки, розповіла, хто вбив її матір. Німці вбивцю заарештували і повісили, і весь Лебедин схвалював те, що її покарали. Вішали та вбивали і потім, але вже партизанів, людей причетних до партизанів, євреїв. Бачив як вели заарештованого лісника Зеленського, який допомагав партизанам і передавав їм продукти (Зеленський Дмитро Никифорович, розстріляний разом з сином 6 березня 1942 р. – ред.). Пам’ятаю,  як виходили німці з Лебедина у 1943 році.  Ввечері все було, як завжди, вранці прокинулись – а німців  нікого немає. Пам’ятаю, як після цього увійшли в Лебедин, якраз на свято Спаса, наші. Баба Уляна наварила кукурудзяних качанів,  я з тим качаном виходжу  на вулицю, коли бачу:  іде червоноармієць з автоматом. Я бігом назад: «Бабо, наші прийшли!». Баба вискочила, затягла того червоноармійця до хати, дає йому чавун з кукурудзою, а він: «Де німці? Де німці? Куди пішли?» Пам’ятаю, як дід та інші лебединці після розгрому німців під Сталінградом у лютому 1943 року дивувалися: «Як так? Отака потужна німецька армія, а наші, з гвинтівками, навіть не на ремінцях, а на мотузках, її подужали?»

Ось такі мої дитячі спогади про війну. Можливо, хтось скаже, що це не дуже цікаві дрібниці, але з таких дрібниць і складається справжня історія, а не та яку нам малювали раніше  і зараз малюють ті  історики-науковці, які труться біля політиків або біля державного «корита». Вже в дорослому віці на основі документів, спогадів, зустрічей з ветеранами підпілля і партизанського руху на Лебединщині я детально описав події тих воєнних років у своїй книзі «Лебедія у пазурах червоного антихриста» (книга 2,  Розділ ХІІ «Сторінки народного подвигу» – ред.)

- Після перших Ваших книг «Совість» і «Поле без гербіцидів, душа без погонича» про долю землі, про недоліки у  керуванні колгоспами і органічне землеробство, наступною стала перша в Україні книга про Голодомор «Під чорним тавром». Що стало поштовхом до її написання?

- Розказую. Тема Голодомору була поширена в нашій сім’ї через те, що половина наших родичів вимерла від голоду, а ті, хто вижив, вижили, як мій батько, як дід Давид,  завдяки тому, що  втекли з України, коли їх розкуркулювали. І те, що розповідали мені родичі, я не записував, але добре запам’ятав. А тоді, щоб не збрехати, приблизно у 1963 чи 1964 році мене з роботи послали у Красноград (місто у Харківській області – ред.) на семінар, на меліоративні курси. Заняття закінчилися,  і я пішов на місцеве кладовище, де похований художник Мартинович (Порфирій Денисович Мартинович – найвідоміший український художника, етнограф і фольклорист  кінця ХІХ – початку ХХ ст. Помер від голоду у 1933 році – ред.), бо мені, як краєзнавцю, це було цікаво. Коли підходить до мене жінка, сторожиха кладовища: «А що ви хотіли?» - «Та от хочу побачити могилу художника Мартиновича. Тільки чув про нього, тому хочу дізнатися більше». – « А я його хоронила». І розказує ця сторожиха,здається, Наташа її звали, як хоронила.

До 1933 року,  до того як у  Харкові стався  страшенний голод, сторожем на кладовищі був її чоловік. А коли він помер, міськрада виділила коня для кладовища,  і був чоловік на прізвище Степан Оселедець, який їздив по місту і збирав померлих від голоду, що  лежали там, де впали -  просто на вулицях. І ось, каже Наташа, як ховали того Мартиновича, то копали йому яму окрему. Були ями гуртові, а йому викопали окрему. І розповіла ще такий випадок. Привіз Степан чергову партію померлих від голоду, скинули їх у гуртову яму, а засипати її не стали.  Степан каже: «Нам сьогодні ще ями копати треба, щоб на завтра були готові, то потім цю закидаємо». Через час повертаються, а на приступку ями сидить сидить чоловік, ноги в яму звісив. Питають: «Ти чого сюди прийшов?» - «Так це я з ями виліз». - «А чому не обізвався, що ще живий?» - «Та я чув як ви лаялися, але не було духу обізватися». – «Нам дати поїсти тобі нічого немає, то йди, чоловіче,  у сусіднє село, там люди ще живі, може чимось розживешся…»

(Далі буде)

Розпитував Олександр Гвоздик

02 1

Джерело: Кобза

Частина ІІІ

- Попередню нашу розмову про те, що стало поштовхом до написання Вами книги «Під чорним тавром», ми завершили епізодом про Вашу зустріч з сторожихою кладовища в Краснограді.  Вона, зокрема, розповідала жахливу історію про те, як в 1933 році люди, яких вважали за померлих від голоду, виповзали з-під мертвих тіл, скинутих в гуртову яму, але шансів вижити все одно не мали. Що було  далі, після тієї зустрічі?

- Після цього я повернувся в готель. Телевізора в готелі не було, тому ввечері усі збиралися у вестибюлі на диванах, читали  газети, книжки  чи спілкувалися між собою. І я почав розповідати жінці-адміністратору те, що почув на кладовищі. А вона каже: «Так я цього Степана, який збирав померлих по місту, знаю, ним людей лякали. Було таке:  ми з матір’ю йдемо і бачимо, що він везе померлих, а один з возу сповз і зачепився за колесо, не пускає їхати. Мати моя каже: «Що ж ти, Степане, оце робиш? Він же ще живий, а ти його на кладовище у яму везеш».  А Степан у відповідь: «Я вже втретє його на воза до мертвяків  кидаю, а він, гад, все оживає і оживає». Отакі страхіття тоді були в Україні.

Коли я повернувся з Краснограду,  то записав почуте там, і, власне, з цього все почалося. Після цього  у відрядженнях чи у приватних поїздках став розпитувати людей на цю тему: хто що пам’ятає чи знає про часи Голодомору 1932-1933 років. Це були 60-ті роки, коли залишились ще живі свідки тих подій, люди, які їх бачили, пережили.

Головною причиною тодішнього  голоду в Україні було розкуркулення, коли не тільки у заможних селян, а й у «середняків» відбирали зерно, насіння, картоплю, буряки, сало, домашню худобу і птицю й навіть сухарі. Один чоловік, який  в ті часи був в бригаді розкуркулювачів, розповідав мені, як це було: що за бригади, хто посилав, як за це платили. І розповів серед іншого як розкуркулювали одного селянина. У нього в хаті, у сінях,  висів дерев’яний плуг. Кинулись розкуркулювачі його знімати, а плуг впав і розсипався. Хазяїн сміється: «Якщо буде такими плугами  піднімати колгосп, то і він так само розсиплеться». Ще розповідав той чоловік, що над ним був відповідальний за розкуркулювання , який викликав його, пригощав коньяком,  давав інструкції, і лякав: «Якщо ти отак і отак не зробиш, буде тобі за це оте і оте». І це були не пусті погрози - могли і вбити, і хату спалити.

Потім, у 1991-1992 роках, у часи так званої гласності, коли заговорили про розкуркулення  і почали реабілітованим жертвам репресій  та їхнім спадкоємцям виплачувати компенсації, то при Лебединському райвиконкомі утворили відповідну комісію. Люди, які постраждали від розкуркулювання,  зверталися до цієї комісії, а комісія з відповідним запитом у табори, де вони сиділи, і отримувала справи цих людей.  Очолював комісію  начальник нашої районної міліції. Якось він зустрів мене і каже: «Борисе, тут документи прийшли. Хочеш подивитися?» Я глянув, а це документи про розкуркулення -  цілі стоси. На те, щоб їх прочитати, не один день піде, а я ж на роботі, хіба що в обідню перерву можу вискочити подивитися. Тому попросив віддати мені ті справи на ніч. «Та ти що, мене ж за це розстріляють». Але таки умовив його під чесне слово, що ніхто про це не дізнається,  і став ночами сидіти над тими справами. Ніч сиджу, вивчаю справи, занотовую, ранком повертаю, ввечері знов забираю. І потім ці документи я  включив у свою книгу.

А перші мої публікації на тему Голодомору (десь біля 20 статей) почали з’являтися ще із 1989 року у районній газеті під заголовком «Доля наркома, або Під чорним тавром». Тоді про голод на селі газети мовчали, а ті, хто про нього розповідали десь «на кухні»,  підпадали навіть в часи «гласності» під «прес» КДБ. Тому я схитрував. У 1937 році за вироком «трійці»  був розстріляний Микола Демченко, про якого я вже згадував, у 1930-1932 роках нарком землеробства УРСР, потім нарком зернових і тваринницьких радгоспів СРСР. Він був наш земляк та ще й мій далекий родич. Я знайшов у Москві його сина, Миколу Миколайовича Демченка. На його дачі у Сосновому бору  сиділи, пили горілку,  і він мені розповів, як все було з ним, з його батьком. Батька засудили за «український буржуазний націоналізм» і розстріляли, матір теж засудили, а його з братом відправили у табір для дітей «ворогів народу». Повернувшись з Москви, я  почав писати цю історію, і її друкували з продовженням із номера в номер в лебединській «районці». А біда з наркомом Миколою Демченком сталася через те, що він раніше підписав групового листа від вищого партійного і військового керівництва УРСР  до Сталіна за голод в Україні, мовляв, треба щось робити. Я за це і зачепився.  Що за лист, про який голод йдеться, коли і що саме відбувалося. І таким чином вставив в розповідь про земляка-наркома та його родину  спогади очевидців голоду 1932-1933 років..

- Наскільки мені відомо, перше видання книги «Під чорним тавром» супроводжувалося чималими труднощами. Якими саме?

- Після публікацій спогадів про Голодомор у районній газеті і скороченого їх передруку в журналі «Україна» у мене накопичилося багато матеріалів з цієї теми, які не були опубліковані . Я зрозумів, що вони тягнуть на книгу,  і звернувся з такою пропозицією до лебединського видання «Білий лебідь»: «Давайте книжку видамо». Вони погодилися, але  коли в друкарні було набрано і надруковано майже половину книги, викликають мене в райком  партії і починають лякати: «Ты оболгал нашу историю, ты оболгал наших коммунистов, линию партии в угоду Западу…» і т.д. і т.п. Я кажу: «Я нічого не видумував, ось є свідки та їх розповіді, не вірите – перепитайте у них». Одним словом, видання книжки зупинили. Тоді я поніс свою книгу у видання «Слобожащина» в обласному центрі  у Сумах. Там її почитали і кажуть: «Ні, ми видавати її не будемо. З цією книжкою можна або прославитися, або «загрімити».

А тим часом у Лебедині примудрилися все ж надрукувати «Під чорним тавром» накладом у 5 000  примірників. На сірому папері, погане оформлення, але головне, що книга відбулася і потрапила до людей. Вона не продавалася, а роздавалася  на мітингах, пізніше біля меморіалів жертвам Голодомору. У Львові дізналися про цю книжку, прислали посильного,  і він забрав 300 примірників. І вийшло так, що один з тих примірників попав до рук однієї жіночки. Дзвонить мені: «Ткаченко?» - «Ткаченко» - «Борис Іванович?» - «Борис Іванович». – «Це ви автор книги «Під чорним тавром»? – «Так». – «Треба її перевидати,  на якісному папері, щоб хороший друк був».- «Я б радий, але, як кажуть, душа - в рай та гріхи не пускають». – «Які гріхи?» - «Гроші» - «Гроші будуть. Зайдіть в Києві в Спілку письменників в таку-то кімнату і заберіть гроші». Тут якраз син Максим по роботі їхав через Київ. Зайшов у Спілку, знайшов кімнату, про яку мені казали. Сидить дівча років 16-17-ти. «Добрий день!»- «Добрий день!»- «Тут казали гроші для Ткаченка можна забрати» - «Так». Відкриває шухлядку, дістає і віддає Максиму 5 тисяч доларів. Не вимагаючи ні паспорту, ні розписки в отриманні. Як пізніше виявилося, ці гроші надіслала з Канади одна жіночка-лікарка, яка родом з Коломиї (відома активістка і меценатка  української діаспори Марія Фішер-Слиж, яка  пожертвувала мільйони доларів на українську справу. На її гроші, зокрема, споруджена будівля Католицького університету у Львові. – ред.)

01 1

Я, обрадуваний,  про ті гроші тоді розбазікався, і ця новина дійшла до Сум. Дзвонить мені з одного з тамтешніх видавництв така  Полтавець Катерина: «Борисе Івановичу, ми готові якісно перевидати вашу книгу, приїжджайте, оформимо договір». Я приїхав, привіз новий, значно доповнений варіант і  300-400 фотографій до нього. Катерина каже: «Тут ми зараз викупили під офіс  квартиру, то дайте нам авансом трішки грошей заплатити за комунальні послуги». Дав я їм 10 тисяч гривень,  і на цьому все завмерло. Проходить і місяць, і два, і вже рік. Дзвоню – відповідь одна: «Набираємо в типографії, набираємо». І знов просять гроші на оплату їхнього офісу. Я віддав їм вже половину з тієї суми, яку син привіз з Києва, а нічого не зроблено. Тоді я кажу: «Знаєте що, віддайте мені мій текст, мої фото, я буду друкувати книжку десь в іншому місці». Почали шукати книгу, текст знайшли, а знімки знайти не можуть. З цього я побачив, що ніхто моєю книжкою не займався, а тільки гроші тягнули з мене. Втім, слава Богу, фотографії  врешті таки знайшли, забрав я все це і пішов на автобусну зупинку.  А там зустрів знайомого. «Привіт» - «Привіт» - «Як справи?» Розповів  йому про свою біду, а він і каже: «Слухай, є таке видавництво «Мрія», іди туди, віддай хлопцям свою книгу, попроси підготувати до друку, а гроші потім будеш шукати». Я вчинив як він порадив.  Прийшов і кажу: «Хлопці, отака справа, але грошей є тільки половина» - «Поки вистачить, а там як піде». Попросили заручитися, що повна сума буде сплачена, і я пішов до обласної державної адміністрації,  до чиновників.   Ті  пообіцяли, що дадуть видавництву грошей на капремонт в рахунок видання книги. Книгу видали, а грошей на капремонт так і не дали. У видавництві кажуть: «Отака справа, тож шукай, діду, гроші». А де їх брати? Собівартість одного примірника – 3 тисячі гривень. Тоді видавництво забрало усі примірники собі і стало продавати книгу у своєму магазинчику. Мені залишили тільки два примірники, хоча я ще їм давав гроші,  крім тих 10 тисяч гривень, що відразу віддав. Тож вимушений був за власні кошти купити 10 примірників власної книжки, бо обіцяв надіслати її до Львова, Києва, Вінниці, Симферополя…  Все ж, аби мене хоч трохи виручити, видавництво оранізувало закупівлю книжки  за кошти районів, по 5 примірників на район, і багато районів її купили, а Лебедин, уявіть собі…  відмовився.  «Нам, - сказали, - ця книжка не потрібна».

За рік до цього  вийшла моя книжка «Важка стежина до Бога» про репресії   церкви, які чинили більшовики (за цю книгу Київська патріархія УПЦ нагородила автора орденом святого Володимира Великого ІІІ ступеня – ред.). Книжка написана також на місцевих матеріалах  і видана за гроші сина Максима. На сесії районної ради Максим, який тоді був головою райдержадміністрації, запропонував купити з десяток  примірників, щоб роздати їх по школах, бібліотеках району, адже це історія краю, яку лебединці повинні знати. «Там, - переконував, - багато спогадів отця Іоанна (найстарший лебединський священик Іван Приходько – ред.), у якого ви всі дітей своїх хрестили». Голова райради був проти, поставили на голосування. І більшість депутатів проголосували за те, що книжки району не потрібні. Тож,  робота письменника-краєзнавця – робота неблагодарна. Неблагодарна. 

- Для читачів хочу уточнити, що повна назва Вашої книги  «Під чорним тавром»  така: «Під чорним тавром. Документи, факти, спогади : історична розвідка про геноцид в Україні, і зокрема на Сумщині, в 1932-1933 роках, скріплена найвищим суддею - людською пам'яттю».

- Так, це - документальна книга написана виключно на основі спогадів очевидців,  фактів і документів . Але для мене було важливо не тільки оприлюднити ці факти і спогади, а й розкрити причини геноциду українців  у 1932-1933 роках та його  наслідки. Для цього довелося багато попрацювати з матеріалами Сумського обласного архіву, Київського архіву кінофотофонодокументів, архівами СБУ, Єкатеринбурзької (колишня Свердловська)  і Архангельської областей, куди висилали селян Сумщини і Лебединщини, зокрема, як «ворогів народу».

- Пам'ять про минуле нашого народу – це не тільки спогади, документи, а і його культурна спадщина. Коли і як Ви  почали збирати свій приватний музей українських старожитностей?

- Навчаючись наприкінці 60-х років  в університеті ім. Т.Шевченка у Києві, я відвідав музей Івана Макаровича Гончара - перший в Україні  приватний музей етнографії і творів народного мистецтва (із 2009 р. - Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» - ред). Гончар мене до цього діла і заохотив. Спочатку я збирав експонати для його музею: старовинні фотографії, рушники, вишиванки, різьблення по дереву і т.п. Возив їх йому протягом чотирьох років поки вчився і на кожній сесії – літній, зимовій - його провідував. А потім думаю: чого їх возити в Київ, якщо можна вдома збирати власну колекцію?  Працював я тоді на посаді інспектора-організатора районного управління сільського господарства, у мене був мотоцикл з коляскою і по роботі їздив по всьому Лебединському району. А якщо часто їздиш, то  багато нових знайомств з різними людьми.  Розпитував, що і де цікавого для мене є, де що можна придбати чи на щось виміняти. Оттак їздив, збирав і складав зібране просто в скрині. А тоді в 1969 році мене викликав секретар райкому партії і каже: «Слышал, что ты собираешь разное там белье. Так вот брось, отдай все в музей и дурью этой больше не занимайся».  Дещо я тоді віддав у наш місцевий краєзнавчий музей, зокрема,  старовинну бандуру, що належала Леоніду  Рогальському (очільник Лебединської «Просвіти» у 20-х рр. – ред.) -  побратиму Никанора Онацького (Никанор Харитонович Онацький - український художник, письменник , етнограф, краєзнавець, музейник – ред.), також старовинний «Псалтир», рушники, деякі ікони, а дещо залишив у себе. І продовжив збирати старожитності і далі, але вже потайки. А пізніше обладнав під музей кімнату в своїй хаті на другому поверсі, де і розмістив зібране.

Що там є? Чимала колекція рушників, в основному наших місцевих і  частково з Роменського району, вишивка чоловічих і жіночих сорочок, мальоване дерево, мальовані скрині, ікони. Оце все я так збирав, а потім дістав з скринь і розмістив. Музеєм в повному значенні цього слова це назвати не можна, просто кімната з експонатами. Що в цій колекції найбільш цікаве? Є престольні  ікони XVII століття, є рідкісна скриня із зображенням козака Мамая (Іван Макарович Гончар казав, що таких скринь тільки дві в Україні), стародруки, деякі інші речі.

- Як думаєте розпорядитися своєю колекцією в майбутньому?

- У мене є син Максим, який цим теж «хворіє», тож вона залишиться йому. Можливо, було б добре надати моїй кімнатній колекції статус приватного музею, щоб школярі його відвідували і долучалися до історії та  культури своїх пращурів. Або в краєзнавчому музеї виділити залу і там розмістите моє зібрання. Не можна,щоб воно після моєї смерті пропало, треба, щоб збереглося.

- Так, але краще, якби все залишилося на місці. Як на мене, можна було б зробити Ваш будинок взагалі меморіальним музеєм Бориса Ткаченка, музеєм-садибою, враховуючи не тільки Вашу колекцію, а й Ваш внесок в українську культуру як письменника, історика, краєзнавця.

- Щодо музею-садиби, то у мене була думка поруч з будинком поставити бюст  Тараса Шевченка. Річ в тому, що такий дуже чудовий бюст мені обіцяв Іван Макарович Гончар з своєї колекції бюстів Кобзаря. Але мені не вистачило духу його привезти до Лебедина,бо він вагою десь до центнера…

(Далі буде)

Розпитував Олександр Гвоздик

03 1

Джерело: Кобза

 

 

Новини

Нова книга Олексія Вертія

21-07-2021

Відомий сумський літературознавець Олексій Вертій свою останню працю присвятив видатному народознавцю із Закарпаття Іванові Хланті, який записав і видав чи...

Суми: презентація художньо-публіцистичного фільму «Імені Виговського»

06-07-2021

Передпрем'єрний показ  В четвер, восьмого липня, у Сумах відбудеться презентація важливого художньо-публіцистичного фільму «Імені Виговського».У документальній стрічці столичної студії «Кінематографіст» задіяний...

1 липня у Сумах відбудеться презентація нової книги Олега Корнієнка

01-07-2021

Сьогодні - 1 липня - у Сумах відбудеться презентація книги знаного військового історика, дослідника доби козаччини Oleg Kornienko "Шляхами предків...

На Сумщині відзначили 130-ту річницю з дня народження командира Українських Січових Стрільців, полковника Армії УНР та Провідника ОУН Євгена Коновальця

11-06-2021

За підтримки Сумської облдержадміністрації в Сумській центральній міській бібліотеці ім. Т.Г. Шевченка пройшов захід просвітницько-патріотичного спрямування у форматі «круглого столу»...

Науково-методичний семінар «Подолання історичних міфів у вивченні історії»

02-06-2021

2 червня 2021 р. на базі Навчально-наукового інституту історії, права та міжнародних відносин СумДПУ імені А. С. Макаренка відбувся науково-методичний...

Помер Микола Мошик

26-05-2021

26 травня 2021 р. від ускладнень, пов'язаних з коронавірусною хворобою помер відомий сумський кобзар, заслужений діяч мистецтв України Микола Мошик.