У статті досліджуються зв’язки українських інтелектуалів, представників української еміграції, з ідеями екзистенціальної філософії після Другої світової війни. Особлива увага приділяється їхньому розвитку ідей екзистенціальної філософії історії. Показаний контекстуальний вплив особливостей історичної епохи на виникнення масових екзистенційних світоглядів української еміграції. Підкреслюється важливість перехідних періодів в історії як аналогів екзистенційних межових ситуацій. Історія сама стає внутрішнім досвідом існування конкретної людини в конкретній історичній ситуації, а події минулого, що мають значення для нації, перекладаються на площину внутрішньої історії і стають частиною її ідентичності. Розгубленість «української людини» у світогляді свого існування зрештою приводить її до спроб подолати цю кризову ситуацію за допомогою механізмів екзистенціальної історичності. Звертається увага на образи розривів та імпульсивності єдиного історичного процесу у поглядах українських вчених. Щодо конструювання особливостей українського екзистенціалізму, звертається увага на його антитетичність та близькість до християнства.

Опубліковано: Journal of Cultural Analysis and Social Change. 2025. № 10(2). P. 4797-4804.