У статті вказані та систематизовані основні педагогічні ідеї глухівського вчителя-інноватика 10-20-х років ХХ ст. Віктора Сельонкіна на предмет створення комфортних і природовідповідних умов виховання, подолання репресивних підходів в організації виховної діяльності школи. Обґрунтоване його професійне кредо «ліквідувати покарання», а також позиція залучати учнівські колективи до самоорганізації, перетворювати їх на потужний засіб цілеспрямованого виховного впливу.

Напрям історико-педагогічних досліджень усе більше тяжіє до розширення фронту наукового пошуку, виявлення забутих імен теоретиків освіти, дидактики й виховання, актуалізації їхніх ідей і пропозицій. Без цього важко відтворити повну картину розвитку педагогічної науки, забезпечити її рефлексію, систематизацію та повноту знань. У педагогічній думці початку ХХ ст. вельми цікавою є постать Віктора Олександровича Сельонкіна (Селенкіна), перу якого належить низка праць з інноватики в сфері теорії навчання, виховання, педагогічної психології тощо. Оскільки висвітлення повноти поглядів учителя-практика вимагатиме більш масштабних меж дослідження, автор даної публікації обмежує її вужчою метою – систематизувати й схарактеризувати думки Сельонкіна на предмет необхідності гуманізації виховного процесу в середній школі.

Персональне й професійне життя Сельонкіна поки що залишається маловідомим й вимагатиме ретельного вивчення, передусім, на основі фондів Державного архіву Республіки Татарстан і Державного архіву Сумського області. Відомо, що Віктор Олександрович був випускником Московського університету (закінчив не пізніше 1895 р. – у одній зі своїх статей за 1905 р. він указав, що має десятирічний педагогічний досвід). У 1890–1910-х роках він викладав російську мову в Казанській чоловічій 2-й гімназії, виконував обов’язки секретаря педагогічної ради закладу й був членом сімейно-педагогічного гуртка при Казанському університеті, що діяв від 1899 р. та мав на меті взаємодопомогу батьків і вихователів в справі сімейного виховання / навчання дітлахів. У друкарні вишу видавалися й деякі його брошури педагогічного змісту, що ставали розширеною версією статей, уміщених до журналу «Вісник виховання», дописувачем якого був Сельонкін. З поки що невідомих причин, не пізніше 1913 р., він переїхав до Глухова, де зайняв місце інспектора місцевої чоловічої гімназії, а також викладав російську мову, логіку та психологію. Власне з лекціями з проблем дитячої психології Віктор Олександрович виступав і перед широкою публікою, роз’їжджаючи по різних містах України. Зокрема, у березні 1922 р. талановитий популяризатор науки збирав повні зали охочих послухати його в Сумах [1, с. 362–363; 3; 4, с. 141; 6]. Місце роботи Сельонкіна в радянський період, перебіг розвитку його кар’єри від 1920 року, дата й обставини смерті встановити поки що не вдалося.

Певну відомість Сельонкін набув завдяки своїй першій ґрунтовній педагогічній праці «Уроки з відмітками й уроки без відміток» (1901 р.), що нині є найбільш цитованою його публікацією. В її основу покладений експеримент, проведений автором за місцем роботи, – він провів низку уроків без оцінок. Досвід виявився вдалим і був позитивно сприйнятий як учителем, так і самими учнями (при цьому оцінки за чверть виставлялися). Ба більше, педагог зневірився в існуючий системі оцінювання, назвавши її «злом, скасуванню якої, якщо вона відбудеться, можна тільки порадіти». Боротьба за бал, упевнився Віктор Олександрович, підміняла в учнів справжній «інтерес до знань і процесу засвоєння знань» сенсом гонки за «живою відповіддю» заради формального результату – «правильної» відмітки в журналі (т. зв. «комерційний дух» оцінки). І хоча в цілому публікація мала дидактичний характер, вона зачіпляла за живе й психологічний бік справи – бали досягалися ціною «моральних страждань» учня, а у випадку отримання «незадовільно» він ризикував наразитися на «грубе фізичне насилля, якому піддає його сім’я» [5, с. 124; 8, с. 160].

Принципи гуманного ставлення до дитини, взяті на озброєння Сельонкіним, зумовили його, нарешті, ополчитися проти жорсткого контролю в стінах гімназій і училищ та регламентації позашкільного особистого життя учнів з боку гімназійного або училищного начальства. Приводом до цього стала широка участь вихованців гімназій та училищ в громадському русі напередодні та особливо під час революції 1905–1907 рр., нагальні потреби демократизації суспільства, а разом із ним і освіти, про які голосно заявляла ліберальна інтелігенція та опозиційні партії. Перш за все, Віктор Олександрович звернув увагу на неефективність існуючої системи покарання, що діяла за кумулятивним принципом (від осуду до вигнання зі школи) – рік від року кількість покарань зростала швидше за чисельність учнів, так само як і сума однотипних провин («репресія не зменшує рецидив, а констатує його вражаючу стійкість»). Разом із тим «виправлення» вихованців, як правило, не відбувалося. Не сприяло зменшенню порушень присутність архаїчних елементів у системі організації освітнього процесу, як-то «вільні уроки», перший та другий дзвоники на урок, переслідування учнів за активну поведінку під час перерви, дріб’язковість вимог до обов’язків учнів тощо.

Якщо діючий статут гімназій ретельно прописував усі стадії караючого впливу, то заохочення описувалося лише в самих загальних рисах. «У результаті виявилося наступне: позитивні заходи боротьби з учнівськими проступками не розроблені зовсім і не застосовуються; індивідуальності в призначенні покарання непомітно; поступовість не дотримується майже ніколи», – резюмував Сельонкін [7, с. 83]. Як наслідок – зловживання заходами покарання з боку наглядачів, інспекторів і директорів, розвиток в учнів брехливості та крутійства, до яких вони прибігали задля приховування від батьків своїх «провин», деперсоналізоване ставлення до памолоді з боку дорослих (Сельонкін наводив чимало прикладів нетактовного, несправедливого в основі ставлення вчителів до учнів), навіть сваволя з боку педагогічного персоналу, а у відповідь – хуліганські витівки учнів [7, с. 83–87; 9, с. 6–7]. «І викручуються учні, несвідомо підлаштовуючись під ті чи інші умови, – підсумовував автор статті, – і псуються хлопчики наймиліші, правдиві, із гарних сімей» [7, с. 87].

Колізія суворої вимогливості до учнів і неможливості точно дотримуватися регламенту перетворювала школу на місце духовного «страждання» учнів, формувала загальний негативний її образ. Вихід із цього Сельонкін убачав: по-перше, у створенні умов, що упереджують провини учнів (наприклад, практикувати виведення дітей на двір, організовувати рухливі ігри на перервах, відмовитися від других дзвоників і визнати за нормальне явище розсаджування учнів по місцях разом із початком уроку); по-друге, у формуванні в учнів корисних звичок шляхом повторення потрібних дій; по-третє, у «підтягуванні» методики проведення занять з метою підвищення інтересу учнів до предмету занять; по-четверте, у розвиткові «поваги до правди», закріпленої в громадській думці класу (схоже на метод виховання особистості через колектив за А. С. Макаренком); по-п’яте, в умінні передбачати дисциплінарні порушення й упереджувати їх виховною бесідою («бесіда цілком доброзичлива та розумна»), в ході якої учні усвідомлюють ситуацію завдяки правильно підібраним словам учителя. Свої пропозиції публіцист підкріплював наведенням прикладів із власної педагогічної практики [2, с. 15; 7, с. 102–117].

Необхідність направляти в потрібне річище громадську думку класу, надавати їй вагомої ціни в розв’язанні завдань розвитку особистості учня акцентовано Сельонкіним в окремій праці, де він виклав своє бачення на предмет допустимості «учнівських зібрань». Останні стихійно виникали в період революційного піднесення («організовуються при цьому так успішно, що стає за них страшно»). Педагог запропонував не переслідувати їх, а допустити їхнє функціонування з метою «заспокоєння середньої школи». На його думку, коло питань подібних зібрань має обмежуватися проблемами вирішення конфліктів, обговорення шкільного життя, завданнями самовиховання чи самонавчання. Легалізація зібрань, переконував Сельонкін, дозволила б налагодити містки між юнацтвом та школою, врятувати її авторитет в очах збентеженої революцією молоді, запобігти небажаного зовнішнього впливу, спрямувати агресію школярів у річище виваженого діалогу. Звісно, подібні міркування сповнені ідеалізму; їхній творець робив невиправдано позитивний прогноз щодо майбутнього подібних форумів: дорослі й діти свідомо підходитимуть до справи раціонального розв’язання нагромаджених суперечностей; учителі роз’яснюють дітям, що нормативні акти, якими вони керуються в своїй роботі, – витвір вищої влади, а, отже, начебто вони знімають із себе нарікання з боку батьків та їхніх дітей, які мають усвідомити цей факт і прийняти його до відома; ніяких «практичних заходів» подібні зібрання не матимуть, натомість його учасники отримуватимуть, переважно, «моральне задоволення» за рахунок відвертості, що має панувати на заході. Ті реалії, що «таємні гуртки», до яких приставали учні, мали набагато широку програму дій, що гіпотетична присутність «нелюбимих персон» в особі окремих учителів навряд чи сприяла порозумінню, що сам по собі дискусійний за формою клуб, позбавлений владного впливу, не задовольнятиме гімназистів і реалістів Сельонкіним до уваги не приймалися. Малоймовірною виглядав і проект статуту подібних зібрань з обов’язком повідомляти адміністрацію гімназій або училища про час та місце проведення, присутністю на них викладацького складу тощо. Утім, доцільно виглядає бачення публіцистом діяльності зібрань у сфері неформальної освіти, у рамках якої б «задовольнялися наукові інтереси учнів», діяла бібліотека [9].

Пропозиції Сельонкіна щодо реформування шкільного життя акумулювали в собі нагальні потреби модернізації середньої освіти, прагнення позбавити її багатьох консервативних і навіть віджилих рис. Ідейні принципи педагога обумовлювалися засадами педоцентризму, демократизації навчально-виховного процесу, пріоритету схвалення перед покаранням, самоосвіти. Логічним у даному випадку виглядає побажання розширити перелік методів виховання, де б панівне місце займала бесіда, а також діалог з дітьми, створити належні матеріальні умови, покращити розпорядок дня та установити прозорі й гуманні дисциплінарні правила для нормалізації педагогічного процесу, усіляко розвивати в дитині свідоме ставлення до діяльності, своїх прав і обов’язків. Разом із тим, Сельонкін, справедливо критикуючи існуючий шкільний порядок, теоретично вдавався в крайнощі, що так і не змогли пройти перевірку життям (тому приклад – педагогічні експерименти самоорганізації учнів у 1920-х роках). Вилучити повністю покарання, як виховний метод, виявилося неможливим і навіть небажаним. Віра в те, що відвертої розмови з дітьми з апеляцією до їхньої свідомості буде цілком достатньо для подолання порушень і девіантної поведінки, розбивалася о нормальні умови шкільного побуту. Чи змінив свій погляд на цей рахунок Віктор Олександрович з часом – риторичне питання. Зробити відповідь на нього, а разом із тим, розширити уявлення про його педагогічні ідеї та деталізувати біографічні дані – завдання наступних наукових розвідок, що можна буде здійснити на основі більш широкої джерельної бази.

Список джерел та літератури

1. Бєлашов В. І. Організація навчального процесу і персональний склад викладачів глухівських чоловічої і жіночої гімназій у 1870-х – 1920-х роках у спогадах В. А. Мальченко. Сіверщина в історії України: Зб. наук. пр. 2011. Вип.4. С.361–365.
2. Буслаева О. С. Становление и развитие женских гимназий в России в 1870-х гг. – феврале 1917 г. (на материалах Владимирской и Костромской губерний): дис. … канд. ист. наук: 07.00.02. Иваново, 2019. 209 с.
3. Лекция по психологии ребенка. Стяг праці. 1922, 4 березня. С. 1.
4. Паравина М.Н. Подбор педагогических кадров в гимназиях Казанской губернии в дореволюционный период. Дискуссия: журнал научных публикаций. 2016. № 5(68). С. 139–145.
5. Плащовата М. С. До витоків педагогічного оцінювання. Теорія та методика навчання та виховання. 2014. Вип. 36. С. 120–127.
6. Ратнер Ф. Л. Деятельность семейно-педагогического кружка при Казанском императорском университете по открытию первого детского сада в Казани. URL: https://core.ac.uk/download/pdf/197376104.pdf.
7. Селенкин В. Средняя школа в борьбе с проступками учеников. Вестник воспитания. 1905. № 1. С. 81–118.
8. Селенкин В. Уроки с отметками и уроки без отметок. Вестник воспитания. 1901. №3. С. 160–164.
9. Селенкин В. Ученические собрания, как одно из средств успокоения средней школы, их организация, компетенция и задачи. Казань : тип. Ун-та, 1906. 9 с.

Опубліковано: Проблема гармонізації виховного процесу в середній школі: ідеї В. О. Сельонкіна. Освітні інновації: філософія, психологія, педагогіка: збірник наукових статей у 2-х томах / За заг. ред. О. В. Гузенко. Суми: ФОП Цьома С. П., 2020. Т. 2. С. 226–230.

ДОДАТОК

Повідомлення з сумської газети “Стяг праці” про лекцію В. Сельонкіна в Сумах у березні 1922 року.