Поразка національно-визвольної боротьби в Україні 1917-1920рр. породила хвилю політичної еміграції. З цією політичною еміграцією був пов’язаний виїзд за кордон десятків тисяч найактивніших учасників подій періоду – керівних діячів Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії УНР, ЗУНР, військових армії УНР і УГА, службовців державного апарату, значної кількості членів тодішніх політичних партій, представників наукової і культурної інтелігенції.
Актуальність вивчення явища української еміграції у Європі 20-40-их років ХХ ст. є беззаперечною. Що примусило десятки тисяч людей покинути батьківщину, яка історична доля емігрантів, яке правове становище, напрями трудової і політичної діяльності емігрантів, як боролись емігранти за відновлення української державності – ось ті питання, які потребують детального вивчення.
Слід відзначити, що розпорошившись по багатьох країнах Європи, відчуваючи нестатки і труднощі, українські емігранти виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак, для збереження себе як частини українського етносу, насильно відірваного від батьківщини. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ.
До кінця 20-их років ХХ ст.. визначились певін центри української політичної еміграції в Європі – Польща, Чехословаччина, Франція і Німеччина. Значна кількість українських емігрантів перебувала у Відні, Болгарії, Югославії, Бельгії, Італії, Швейцарії, Фінляндії, Угорщині, Англії, Греції. Самі емігранти називали ці країни «периферійними осідками» українців[1, с. 116-121].
Ставлення до українських політичних емігрантів з боку офіційних властей країн проживання було різним. Тут відігравала роль сукупність факторів, і, не в останню чергу, власний політичний інтерес деяких держава до України. Практично всі держави, щзо виявляли такий інтерес, здійснили спроби політичного використання емігрантів. Політичний статус українських політичних емігрантів регулювався, з одного боку, національним законодавством відповідних країн, з іншого – міжнародними правовими нормами, які розробила Ліга Націй по відношенню до усіх політичних емігрантів – вихідців з колишньої Російської імперії. Згідно з цими нормами українці, на відміну від росіян і вірменів, не розглядались як окрема категорія політичних емігрантів, а зараховувались до «колишніх російських підданих, що не набули нового громадянства» [4, с. 53-54]. Така юридична кваліфікація українських політичних емігрантів, при якій цілком ігнорувався факт їхнього власного громадянства в Україні (1917-1920 рр.), була характерною і для національного законодавства багатьох європейських країн – Бельгії, Франції, Болгарії, Югославії. Разом з тим, загальне правове становище українських емігрантів в кожній з країн суттєва різнилось – у Бельгії та Франції було набагато кращим, ніж у Болгарії, Югославії, Туреччині.
Найкращим політичне, економічне і правове становище українських емігрантів було у Чехословаччині. За підтримки молодої держави тут функціонували декілька вищих українських навчальних закладів, виходило близько 30 газет, існували десятки кооперативів, численні культурні, громадські і політичні осередки [2, с. 9-13].
Міжвоєнна українська політична еміграція дала реальний доказ того, що українці здатні жити в умовах багатопартійності і плюралізму думок. Разом з тим, досвід цієї еміграції показує і очевидні вади такого плюралізму в українському середовищі – гостру конкурентну боротьбу різних політичних осередків за впливи на людей, взаємо відчуженість цих осередків та невміння знайти спільну мову навіть між ідейно близькими партійними угрупуваннями [3, с. 117-130].
Ідея виборення незалежності України не стала джерелом достатньої внутрішньої консолідації емігрантів, котрі поділились за партійно-0політичною ознакою (прихильники Центральної Ради, гетьманці, петлюрівці і т.д.) і за принципом територіального походження ()»галичани» і «наддніпрянці»). Духовна соборність не було характерн6ою рисою внутрішнього стану міжвоєнної української політичної еміграції
Емігрантські українські організації робили певні спроби по відновленню української державності: пропаганда в різних формах ідеї української державності перед громадськістю європейських країн, спроби знайти активних прихильників цієї ідеї серед західних політиків, критика радянського і польського режимів в українських землях, розробки програм майбутнього розвитку незалежної України.
Література
1. Лисянський Б. Українська політична еміграція, як історичне з’явище. В кн.. «Українська еміграція. Історія і сучасність. Матеріали міжнародних наукових конференцій, присвячених 100-річчю еміграції українців до Канади». Упоряд. Ю.Сливка. – Львів, 1992
2. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. І. – Прага, 1942
3. Потульницький В. Історія української політології. Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. – К., 1992
4. Шкаренков Л. Агония белой эмиграции. – М., 1987
