В 70-80 рр. XVIII ст. на Сумщині діяв відомий у той час гайдамака Семен Гаркуша. В радянській історіографії його називали “народний ме­сник”, “ватажок повстанських загонів” і т.п., в дореволюційній – роз­бійником.

Ким же в дійсності був С.Гаркуша? На це питання допомагають відповісти протоколи його допиту в Роменському повітовому суді, опуб­ліковані в 1990 році в Українському історичному журналі (див. №10, 11).

Справжнє ім’я Гаркуші – Миколаєнко. Народився він в місті Бере­зань в Білорусії близько 1739 р. в сім’ї селянина. У 1748 р. покинув школу і з козацькою валкою, що проходила через містечко, подався на Січ. Там і одержав прізвисько “Гаркуша”. Був козаком, ходив в походи, успадкував від свого названого батька на Січі худобу, майно і зайнявся торгівлею. Під час контрабандної торгівлі на Правобережжі польські власті конфіскували його товар і зробили неімущим. Познайомившись з такими ж хлопцями, Гаркуша зайнявся грабежами, але попався і опи­нився в Генеральному військовому суді в Глухові. (на фото – тюремний замок у Глухові. Тут, за переказами, утримувався С. Гаркуша – Ред.) Одержав каторжні ро­боти і був відправлений до Таганрогу.

Через 1,5 роки Гаркуша тікає з Таганрогу і прямує на Чернігівщи­ну. Тут він зустрічає мешканців с. Терни Р. Босенка, Я. Косого, О. Недонищенка. Вирішили діяти разом. Місцем перебування обрали хутір Палюхи під Тернами. Ходили на здобич в Білопілля, Новгород-Сіверський та інші населені пункти. Ватага зростала.

Справа закінчилася арештом. Знову суд в Глухові і вирок: 26 ударів батогом, тавро на обличчі і довічна каторга. Каторгу відбував в Ка­зані, але через рік разом з Босенком втік і з’явився на Сумщині. Про­живали на хуторі козака Бардака під Смілим або у смілянського сотни­ка Тарана. Звідси набігали на заможних господарів. З’явилися нові спі­льники.

В той час в м. Вороніж (нині Шосткинського р-ну) проживав бун­чуковий товариш М.І. Холодович. В молодості він служив старшим кан­целяристом, був освіченою людиною, цікавився філософією. Мав добрий достаток і, будучи бездітним, витрачав свої кошти на благодійні цілі: прикрашав церкви, створював притулки для сиріт і т.п. Вирішили його пограбувати.

В січні 1782 р. Гаркуша з товаришами пробралися у двір Холодовича, пов’язали челядь і увійшли до його покоїв. Протокол розповідає: “Ввойшовши к нему, застали его, Холодовича, стоящего и читающего книгу; вошедши же туда, сказали ему: “Здравствуйте, пане”, на что им так же сказал: “3дравствуйте”. И затем он, Гаркуша, спросил его, где его деньги, то он, Холодович, указав ему на сундуки, в избе стоявшие, обьявил, что деньги его в оных, а сам, севши на кровать, сказал: “Не той де­ньги поживает, хто наживает, а кому бог судит…” Забрали гроші і де­що з одежі. Поділили на хуторі. Кожному дісталося по 1700 крб., дали і Бардаку 500 крб.

Погулявши з тиждень, поїхали на Полтавщину, займалися торгів­лею. Кілька разів приїжджали на Сумщину за товаром, але розбоїв не чинили.

В той час до Гаркуші приєдналися Ф. Кравченко з Лохвиці, М. Пикинер з Конотопу, С. Хмеловський з с. Хмелів (нині Роменський р-н), П. Воровченко з Лубен і ін.

В 60-70-х рр. в Конотопі жив заможний купець Й. Парпура. В свій час Гаркуша був його добрим знайомим. У 1776 р. Парпура помер, а йо­го вдова Степанида вийшла заміж за ніжинського полкового суддю П. Базилевича, який потім став конотопським городничим. “Парпуриха” була відома крутим норовом, що відчували на собі і челядь, і сам город­ничий. Гаркуша вирішив пограбувати її. Взяли багато грошей, цінних речей і одежі, а потім відшмагали Парпуриху батогом, говорячи, щоб вона “по постам м’яса не їла” і щоб “не понижала своего мужа”. Але не встигли відійти від Конотопу, як їх догнала козацька команда, всіх арештувала, а Гаркуша втік на Полтавщину.

Після пограбування маєтку дружини катеринославського віце-губернатора А.М. Воїнова в Хоролі власті серйозно взялися за Гаркушу. По містах читали “публікації” з його описом. Діяти стало небезпечно. Вирішили затаїтися і тихо перезимувати.

На початку 1884 р. Гаркуша, Дробот і Босенко прибули в Засулля. Звідси вони ходили в Ромни за продуктами і в лютому 1784 р. були заа­рештовані. Суд засудив Гаркушу на довічну каторгу в Херсоні. Там він в 1784 р. й помер.

На Сумщині пам’ять про Гаркушу довго зберігалася в народі, Ще в другій половині минулого століття в південно-східній частині Глухівського повіту існував так званий “Гаркушин шлях”, а хутори біля Воронежа називалися “злодійськими”

Неполітизований підхід до оцінки діяльності С. Гаркуші породжує сумнів щодо об’єктивності тих дослідників, які називають його  “народним месником^”, його спільників “повстанцями” і навіть говорять про “повстання селянських мас під проводом С. Гаркуші”. Ніякого повстання селян не було. Були ватаги кількістю 5-15 чоловік, які створювалися і розпадалися. Не простежуються і прагнення “прийти на допомогу бід­ним і знедоленим”. Були напади на заможних господарів і  награбовані гроші розподілялися між учасниками акції і витрачалися на власні по­треби або заховувалися.

Джерело: Третя Сумська обласна наукова історико-краєзнавча конференція 7-8 грудня 1999 р. (Збірник статей) – Суми. – 1999. – С. 48-50.