В ХІV – першій половині ХVІ ст. територія нинішньої Харківської, частини Сумської (південно-східні райони), Донецької і Луганської областей України і частина Воронезької, Білгородської і Курської областей Росії були майже незаселеними. Між тим в епоху Київської русі там проживали сіверяни – „найбільше, – за словами М.Грушевського, – з українських племен”.1 У степовій частині кочували неспокійні половці, завжди готові воювати з руськими князями або вступати з ними в союзні і шлюбні відносини. Їх агресивні наміри стримували сіверянські міста-фортеці – Вир, В’єхань, Зартий, Попаш та ін.
Монголо-татарська навала перервала усталене життя. Міста були зруйновані, населення або загинуло, або відійшло в інші райони. Обжитий край на кілька століть перетсорився в пустелю, став Диким степом, який фактично нікому не належав. Ні Московська держава, ні Кримське ханство, ні Велике князівство Литовське (з 1569 р. – Річ Посполита) не могли вважатись його власником.
Неспокійним, цікавим і своєрідним життям жив Дикий степ. Тут, на відомому тоді Муравському шляху, що починався десь аж під Перекопом, і на його відгалуженнях (Кальміуський і Ізюмський шляхи) можна було побачити татарську орду, що прямувала на Москву. Від неї час від часу відокремлювалися невеликі ватаги, нишпорили навкруги, добираючись до міст і сіл Путивльщини, Роменщини.
Сюди з української і російської сторони виїжджали ділові і відчайдушні чоловіки. Одні, щоб полювати, запастись медом диких бджіл, наварити селітри. Скрізь виникали „уходи”, „юрти” – великі ділянки з різними промислами : бджільництвом, бобровими гонами, рибальством, мисливством і т.п. Інші шукали пригод, прагнули молодецтво своє показать у бойовому герці зі степовиками. Путивльський воєвода М. Троєкуров у 1546 р. писав царю: „Ныне, государь, казаков на поле много, и черкасцев, и киян, и твоих государевых”. Але постійного осілого населення Дикий степ не мав. Будувати житло і заводити господарство там було небезпечно.
Вторгнення кримських татар в російські землі змушувало царський уряд вживати серйозних оборонних заходів на південно-східних рубежах держави. Була організована сторожова і станична служба, розроблено її статут. У 1571 р. нараховувалося 73 сторожі, які ділилися на 12 розрядів. Із них Донецький, Путивльський і Рильський розряди, до яких входило 16 сторож, а також кілька сторож Рязанського розряду відбували сторожову службу на території майбутньої Слобожанщини.2
Одночасно створювалась система оборонних споруд, які називалися «засечными чертами». При їх створенні використовувалися природні перешкоди (яри, ріки, ліси, болота), а на незахищених місцях будувалися острожки, ставилися сторожові пости. В кінці XVI ст. почалося будівництво так званої Білгородської „засечной черты”, один з відрізків якої тягся від Охтирського городища до Білгорода.
Складовою частиною оборонної системи стали міста-фортеці. Особливо активно почалося будівництво міст в 90-х роках ХVІ ст., після того, як кримські татари прорвалися аж до Підмосков’я. Саме в той час з’явилися Білгород. Оскол і Валуйки (1593), Єлець (1592), Кроми (1595). На початку 1600 р. На правому березі Осколу, недалеко від впадіння його в Донець, закінчилось будівництво першого міста на Слобожанщині – Цареборисова (нині с. Червоний Оскол Ізюмського району Харківської області). В його спорудженні брали участь російські дворяни, діти боярські, стрільці, донські козаки, а також запорожці.
В результаті всіх цих заходів позиції Московської держави в Дикому полі розширювалися і утверджувалися. Це і визначило правовий статус українських переселенців, які прибували в цей регіон в ХVІ – ХVІІ ст.
У складі гарнізонів новозбудованих міст поряд з російськими служилими людьми несли службу і українські козаки. Але з другої половини ХVІ ст. і протягом першої половини ХVІІ ст. збільшується кількість випадків, коли українці зверталися до порубіжних московських воєвод з проханням дозволити їм взагалі переселитися в межі Московської держави. Про це повідомляли царю путивльський воєвода Г.Борисов у 1589 р., путивльські воєводи В.Ромодановський і Г.Олябьєв у 1623 р., севські воєводи П.Воєйков і М.Власьєв у 1625 р., рильський воєвода В.Ромодановський у 1632 р. і т.д. За свідченням путивльських воєвод влітку 1638 р. прийшло в Путивль „черкас и всяких служилых людей 10000”. Як правило вони прибували „порозно” (від 1 до 10 чоловік) і групами до 200 чоловік.
Перше, масове переселення українців в межі Московської держави пов’язане з козацько-селянським повстанням під проводом Якова Острянина (Яцько Остряниця). Потерпівши поразку від польсько – шляхетського війська під Жовнином (на Лубенщині) 3 червня 1638 р., повстанці перейшли російсько-польський кордон. Серед них були: гетьман Я.Острянин з сином, військовий осавул, військовий писар, 10 сотників, 9 п’ятидесятників, 102 десятника, 2 священика, 887 рядових козаків, селян і міщан, всього нараховувалося 1014 дорослих чоловіків, а разом з жінками і дітьми – понад 3 тис. чол. Прибулі отаборилися на так званому Чугуївському городищі і збудували місто Чугуїв.
Особливо активізувався переселенський рух в період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і після неї, в час так званої „Руїни”, коли Україна палала у вогні братовбивчої боротьби, в яку охоче втручалися поляки, татари, турки і росіяни. Рятуючись від всіляких насильств, козаки, селяни, міщани Правобережжя і Лівобережжя з сім’ями і майном залишали свої домівки і вирушали на схід. В басейнах рік Псла, Ворскли, Сейму, Сіверського Дінця та їх приток вони ставили міста, засновували села, хутори. Так виникли Острогожськ, Суми, Лебедин, Вовчанськ, Ізюм, Суджа та багато інших міст. А навколо них розташовувалися численні села.
Підтримуючи залюднення краю, царський уряд надавав переселенцям певні пільги – „слободи”, а тому поселення, які вони засновували, стали називатися „слободами”. Оскільки переважну більшість прибулих складали українці, то і весь край дістав назву слобідська Україна, Слобожанщина.
* * *
Основними юридичними актами, які визначали правове становище українських переселенців в межах Московської держави, були царські грамоти. Керуючись ними, порубіжні воєводи приймали їх на службу, визначали місця поселення, наділяли землею. Оскільки польський уряд неодноразово звертався до московського з вимогою видати втікачів, то воєводи, за царським наказом, відсилали їх у більш віддалені від російсько-польського кордону міста „чтобы смуты и задору с зарубежными людьми не было”. Так, у 1639 р. 59 чол. було поселено у Ливнах, 21 сім’я і 11 чол. одиноких – у Кромах, 140 чол. – у Воронежі і т.д.
Чоловіки зараховувалися до міських гарнізонів, ставали городовими козаками, стрільцями, пушкарями і одержували утримування нарівні з російськими служилими людьми.
Царський уряд вимагав, щоб переселенці склали присягу, якою зобов’язувалися вірно служити Москві, не повертатися до Польщі, не мати ніяких стосунків з поляками, татарами, а також зі своїми земляками, що проживають в Речі Посполитій. А ті, що вступали на царську службу, давали ще й так звані „поручные записи”, за якими місцеві російські служилі люди брали на себе відповідальність за добросовісне відбування служби новоприбулими. Через „поручные записи” встановлювалася також кругова порука серед переселенців. Ось як виглядали ці документи: „Се яз, Матюшка Черток, да яз, Федька Яковлев, да яз, Демидка Мартынов, да яз, Пахомка Афонасьев, да яз, Янка Корнилов, да яз, Терешка Васильев, запорожские черкасы, поручилися осьми стольнику и воеводе Григорью Гавриловичю Пушкину да подъячему, что прислан с Москвы, Илье Степанову по запорозских же черкасах: по Мишке Супрунове, по Степашке Лукьянове, по Матюшке Кондратьеве, по Ерошке Онтонове, по Левке Софронове, по Ондрюшке Миколаеве, да по Ондрюшке Федорове в том, что им, будучи в Путивле, на житье по весне строитца, и указную свою пашню пахать, и хлеб сеть, чтоб им впредь беззапасным не быть. А только оне, Мишка Супрунов с товарищи, за нашею порукою, будучи оне в Путивле, на житье по весне не учнут строитца, и указной своей пашни похать не учнут, и хлеба сееть, и впредь беззапасны будут, и на нас, на порутчиках, пеня государя и великого князя Михаила Федоровича, всеа Руси… А на то послух Тугарин Микитин сын Вишневский. А поручную запись писал Илейка Роколов лета 7147-го”. Тоді ж, в березні 1639 р. (7147 р.) десять путивльців поручились за 10 переселенців, яким наказано їхати на службу в Вороніж. Якщо ж вони, говорилось в „поручной записи”, „за нашего порукою по государеву указу не поедут на государеву службу на Воронеж з жонами, и з детьми, и з животами на житье, и на Воронежех за нашей порукою на государеве службе не объявятца или на дороге хто-нибудь из них побежит, и, приехав на Воронеж, не учнут государевы службы служить, и на нас, на порутчиках, пеня государя царя и великого князя Михаила Федоровича всея Руси”.3 Таких документів багато.
Прибуття переселенців великими групами поставило питання про відведення їм землі для компактного поселення. З часом склався такий порядок: переселенці звертаються до порубіжних воєвод (найчастіше до путивльського або білгородського) з проханням дозволити поселитись на тому чи іншому місці; воєвода звертається до Москви або радить прибулим послати туди своїх чолобитчиків; в результаті приходить царська грамота, якою і керуються воєводи. На конкретних прикладах можна скласти уявлення про те, як це відбувалося.
12 червня 1638 р. до Бєлгорода прибула група повстанців, які потерпіли поразку в бою з поляками, про що уже згадувалося. До неї входили: гетьман Яків Острянин з сином, військовий осавул, військовий писар, 10 сотників, 9 п’ятидесятників, 102 десятники, 2 священики, 887 рядових козаків, селян і міщан, разом з жінками і дітьми – понад 3 тис. чол. Прибулі послали до Москви полковників В.Богонцева і О.Попова, священика М.Гаврилова, а також кількох сотників і рядових козаків, які просили царя надати їм пристанище.
Уряд вирішив поселити переселенців на „Карповом сторожевье”, що на північний захід від Білгорода, але ті заявили, що „Карпово сторожевье близько к литовському рубежу и им на Карпове сторожевье на житье никак селиться нельзя” і просили передати їм Чугуєве городище. Прохання було задоволене. Білгородський воєвода П.Пожарський одержав наказ привести українців до присяги і поселити на указаному місці. Всі одержали допомогу для заведення господарства: гетьман і його син – 40 руб. і 20 четей4 жита, осавул – 15 руб. і 10 четей жита, писарю – 10 руб. і 8 четей жита, сотникам – по 8 руб. і 8 четей жита, п’ятидесятникам – по 7 руб. і 7 четей жита, десятникам – по 6,5 руб. і 6 четей жита, рядовим – по 5 руб. і 5 четей жита. Оскільки хліб був дефіцитним товаром, замість жита видавали гроші – за четь по 12 алтин і 2 дєньгі.5
За царським наказом від 28 липня 1638 р. писар Розрядного приказу М. Ладижнський і піддячий М.Ключаровий виїхали з Москви до Білгорода, а звідти на Чугуївське городище, щоб відвести переселенцям землю і почати будівництво міста. На кінець 1639 р. місто Чугуїв в основному було збудоване. Воно мало оборонні споруди (рів і стіну з баштами), тайник до р. Дінця для забезпечення міста водою на випадок облоги, пороховий погріб, службові будівлі і 710 дворів для переселенців. Чоловіки стали відбувати військову службу.
В березні 1652 р. до Путивля прибуло біля 2 тис. українців, серед яких були вихідці з Чернігова, Батурина, Борзни, Ніжина, Сосниці, Бахмача, Конотопу та інших населених пунктів Лівобережної України. Очолював групу полковник Іван Дзика (Дзиковський, Зінківський). Прибулі бажали поселитися на Заводицькому городищі (на місці сучасної Ворожби Білопільського району Сумської області), але царський уряд, керуючись потребами оборони краю від татар, дозволив їм розташуватись біля злиття річок Острогощі І Тихої Сосни. Тут під керівництвом воєводи Ф.Арсеньєва було зведено місто Острогожськ, в якому поселилась тисяча українських сімей.
В середині 50-х років ХVІІ ст. недалеко від давньоруського Липецького городища, „на диком шляховом поле”, по якому татарські ватаги ходили грабувати Путивльський, Рильський та інші повіти Московської держави, виникло місто Суми. Про те, як це відбувалося, путивльські воєводи писали в Москву так: на початку 1655 р. сотня жителів містечка Ставище, Білоцерковського полку, на чолі з отаманом Герасимом Кондратьєвим, „покиня отцов и детей и жен, помираючи голодною смертью от разорения и гонения ляхов и от татар кримських”, прибули в Путивльський повіт і просили поселити їх на давньому Берлицькому або Сумському городищі на річці Сумці. За порадою воєводи прибулі послали до Москви своїх ходоків з проханням, в якому говорилось: „Бьют челом… бедные и разоренные от ляхов и от татар города Ставища черкасы атаман Герасимка Кондратьев и рядовые казаки, всех сто человек. В нынешнем, государь, 163 (1655) году в великие говейны пришли мы… из-за Днепра…, с женщинами и детишками и пришед стоим на Псле реке подле речки Сум на Берлицком Городище”. 25 червня 1655 р. чолобитчики одержали царську грамоту з дозволом поселитись на Сумському городищі з умовою не прокладати доріг в заповідному лісі і не псувати дерев у бортних угіддях.
В липні наступного року на Сумине городище прибув воєвода К.Арсеньєв з 52 служилими людьми. Йому було наказано „от татарские Украины на Сумине городище город вновь устроить и в том городе быть до нашего указу”. Арсеньєв активно взявся за справу і вже в наступному році доповідав царю: „И город, государь, со всеми крепостями я, холоп твой, отделал весь в дубовом лесу, башни и стены и бойницы и тайник сделал и черкас дворами и гумнами и огородами устроил”. Так виникло місто Суми і таким же чином виникали й інші міста Слобожанщини.
Приймаючи українських переселенців, царський уряд надав їм право мати звичний для них територіально-адміністративний і військовий устрій, подібний до того, який існував на Гетьманщині. В слобідській Україні було створено 5 полків: Харківський, Ізюмський, Острогозький, Охтирський і Сумський. Зберігся і принцип виборності старшини, правда в дещо деформованому вигляді: полковників обирало не все козаче товариство, а старшина, і не на певний період, а пожиттєво. Сотників обирала теж полкова старшина.
Права української адміністрації і мешканців краю взагалі обмежувалися існуванням на Слобожанщині воєводсько-приказної влади. Майже в усіх містах сиділи царські воєводи, які втручалися в справи управління і нерідко чинили насильства над населенням. Підпорядковувались слобідські козацькі полки не гетьману України, а російському уряду – спочатку Розрядному, а з 1688 р. Посольському приказу. Безпосередній нагляд за ними здійснював Білгородський воєвода. Він затверджував обраних полковників, пропонував на ці посади своїх кандидатів, контролював фінанси і т.д.
Заселення Слобожанщини супроводжувалося формуванням козацько-старшинського землеволодіння. Воно створювалося двома шляхами: через так звану заїмку і через царські пожалування. В обох випадках правовою основою власності були царські грамоти.
Заїмка або займанщина – це самовільне зайняття земель, які нікому не належали. Такий спосіб утворення земельної власності широко практикувався на лівобережній та правобережній Україні в ході і після Визвольної війни, коли польсько-шляхетське землеволодіння було ліквідоване. Кожний учасник боротьби з поляками міг зайняти землі стільки, скільки міг обробити. Потім ця земля закріплялася за ним гетьманськими універсалами.
Царський уряд дозволив заїмку на Слобожанщині. Так, в одній із грамот білгородському воєводі Б.Шереметьєву говорилось, що старшинам і козакам Сумського, Охтирського і Харківського полків дозволено володіти землями і всякими угіддями „по их черкасскому обыкновению по заимкам кто что занял”.
Розміри заїмок були різні, від кількох десятків десятин до кількох сот. Так, білопільський козак І.Безрученко (Сумський полк) по річкам Студенка, Удава і Псел зайняв орної землі 180 дес., сінокосу – 25 дес., лісу – 51 дес. Ця заїмка була закріплена за ним і його внуком6.
Власники заїмок могли ними вільно розпоряджатись: продавати, обмінювати, віддавати під заставу, заповідати монастирям, передавати у придане дочкам і т.п.
Крім займанщини козацько-старшинське землеволодіння формувалося через царські пожалування. Прибуваючи на Дике поле, переселенці зразу ж зверталися до московського уряду з проханням відвести орну землю та угіддя для господарювання. У відповідь з Москви білгородському воєводі приходив наказ послати до переселенців „кого пригоже”, і відвести „тем черкасам отвести пашенные земли и сенных покосов и всяких угодий”.
Розмір ділянки, що відводилась, визначався кількістю і соціальним станом переселенців і наявністю вільної землі. З відведеної площі кожний переселенець одержував ділянку для власного користування в залежності від його рангу. Так, жителі Боромлі одержали: отаман – 15 дес., осавули – по 13,5 дес., рядові козаки – по 12 дес.,; в Миропіллі сотники одержали по 22, 5 дес., рядові козаки – по 15 дес., міщани – по 12 дес., і т.д.7 Все це затверджувалося відповідними документами.
З усього сказаного видно, що слобожани, порівняно з іншими мешканцями Московської держави, перебували у більш сприятливих умовах. Вони будували і заселяли міста, мали свій козацький територіально-адміністративний і військовий устрій, землю, користувалися рядом пільг: тримали шинки і продавали горілку, торгували різним товаром безмитно, не платили оброків і т.п. Слобожани вважали своє таке становище заслуженим і законним. В одному зі звернень до російського уряду вони писали таке: „Наші діди, батьки, брати і родичі і ми самі поприходили із різних гетьманських і задніпрянських міст в Україну по закликанню Бєлгородських і Курських воєвод, котрі забезпечували нас царським словом – не однімати від нас наших вільгот. Вони веліли селитися нам, щоб ми захистили собою московські українні городи, по Бєлгородській лінії у диких степах на татарських займищах, котрими ходили татари під оті городи. І для збільшення населення у цих нових містах велено було нам призивати на життя свою братію – українців.
Ми збудували Суми, Суджу, Миропілля, Краснопілля, Білопілля і інші міста, а до них повіти, села та деревні. І ми вірою та правдою служили. І тоді, як татари приходили плюндрувати московські українні городи, ми не приставали ні до якої зради. За те і пожалувано нас усякими вольностями і дозволено займанщини займати, пасіки, і усякі ґрунти заводити і усякими промислами промишляти без чиншу по старому українському звичаю”8.
Приказні московські чини, білгородський і місцеві воєводи косо дивилися на слобожан, заздрили їх пільгам і намагалися їх обмежити. Останнім доводилось захищати свої права, але зберегти їх в самодержавній Росії було неможливо.
У 1708 – 1709 рр. Петро І провів в Росії територіально-адміністративну реформу, за якою Слобідська Україна була включена до Азовської губернії. Це посилило нагляд і контроль над життям краю з боку російської адміністрації.
У 1732 р. цариця Анна Іоановна наказала князю О.Шаховському, президентові Малоросійської Колегії на Гетьманщині, провести на слобідській Україні реорганізацію управління. Той поселився в Сумах і створив там свій керівний орган під назвою „Канцелярия комиссии по учреджению слободских полков” . „Канцелярия” розробила реформу, за якою слобідські полки об’єднувалися в бригаду під командою полковника Лесевицького. Полкові канцелярії своїми функціями прирівнювалися до канцелярій російських губерній. Все судочинство переводилось на російське законодавство. право займанщини скасувалося.
На клопотання слобідської старшини і козацтва цариця Єлизавета Петрівна відмінила реформу. Але час автономії Слобожанщини наближався до кінця. Остаточного удару їй завдала Катерина ІІ.
28 липня 1765 р. з’явився Царський маніфест, за яким на території Слобожанщини утворювалася слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові. Вся влада зосереджувалася в руках губернатора, а виконавчим органом стало губернське правління. Губернія ділилася на провінції, а провінції на комісарства.
Одночасно з територіально-адміністративною проводилася і військова реформа. Козацькі полки були перетворені в регулярні: Харківський – в уланський, Острогозький, Ізюмський, Охтирський і Сумський – в гусарські. Полкова і сотенна старшина відправлялася у відставку з правом продовжити службу в регулярних полках. При цьому вона одержувала армійські чини.
Рядові козаки перетворилися в так званих „військових обивателів” і обкладались подушним податком. Селяни, теж були оподатковані. Переходити від одного поміщика до іншого їм суворо заборонялось, що означало повне закріпачення.
У 1781 р. Слобідсько – Українська губернія була перетворена на Харківське намісництво, яке ділилося на повіти. Через 15 років намісництво було ліквідоване і знову з’явилась Слобідсько – Українська губернія, перейменована трохи пізніше в Харківську.
В результаті всіх цих перетворень Слобожанщина перетворилась в типову російську губернію, а її мешканці, втративши свої колишні права і привілеї, – у звичайних царських підданих.
* * *
Переселення українців на Дике поле в XVI – XVII ст. було одним із проявів масової міграції населення на території Східної Європи. Історичне значення його полягало в тому, що воно розсувало межі слов’янської цивілізації, утверджувало її в нових регіонах.
Українці принесли на Слобожанщину свою мову, культуру і вікові навики господарювання. Їх руками майже незаселена протягом кількох століть земля перетворилася в квітучий край.
Відомий історик минулого століття Д.І.Багалій, який все життя присвятив вивченню минулого Слобожанщини, зазначав, що вона є однією з частин нашої Вітчизни, а її історія – невід’ємна складова історії України. В 1918 р. він висловив думку, яка актуальна і зараз: „тепер, коли український народ скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історію Слобідської України треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слобідсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну від ворогів”9.
1. Грушевський М. Історія України – Руси. – К., 1991.-том 1.-С. 13
2. Слюсарский А.Г. Социально – экономическое развитие Слобожанщины. ХVІІ-ХVІІІ вв.-Харьков, 1964.-С. 30.
3. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М., 1953.-Том 1.-С. 256-265.
4. Четь – 8 пудів.
5. Алтин – 1/33 рубля, деньга – 1/200 рубля.
6. Слюсарський А.Г. Назв. праця.-С. 119-120.
7. Там само.-С. 121.
8. Багалій Д.І. Історія Слобідської України.-Харків, 1993.- с. 41.
9. Там само.-С. 14.
