Четвер, 31 грудня 2020 14:15

Корнієнко Олег. Фортеці слобідського прикордоння

Олег Корнієнко, історик, голова Сумської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.
Корнієнко Олег. Фортеці слобідського прикордоння

Хвилі ріки … зі сходу сягають до міста,

З заходу мури міські, там захищає гора

Феофан Прокопович

«Опис Києва»

 

Будівництво фортець і укріплень в період заселення та утворення Слобідської України та Сумського полку зокрема було найактуальнішим питанням для осадців. З огляду на перманентну загрозу татарських нападів, новопоселенці засновували переважно міста та містечка і лише зрідка – села. Козаки та цивільне населення самостійно зводили переважно невеликі укріплені споруди за «козацьким звичаєм», що давали змогу відбитися від набігів кочівників – інших ворогів тут на той час не було. Значні ж фортеці споруджувалися, як правило, під пильним наглядом присланих із Москви воєвод, із урахуванням їхніх побажань, а інколи й за спеціально розробленими планами. Фортифікація Слобідської України мала переважно еклектичний характер, оскільки в ній поєднувались як московські, козацькі, так і європейські традиції фортифікаційного будівництва.

Макет Краснопільської фортеці XVII ст. (Краснопільський краєзнавчий музей)

Татари, заглиблюючись на українську територію, майже ніколи не здійснювали облогу фортець, тому що це вимагало багато часу і не відповідало тактиці їхніх набігів, головною рисою яких була навальність і раптовість, миттєвий наліт і швидкий відхід. Татарські загони були безсилі заволодіти фортецею й подолати організований опір міського населення та гарнізону – яскравий приклад цьому спроби здобути Суми та Краснопілля в 60-х рр. XVII ст. Крім того, татарські чамбули, вдаючись до наскоків передусім із метою грабунку і захоплення в полон та рабство населення, звичайно не ставили перед собою за мету завоювання території. Саме тому вони й надавали перевагу спаленню неукріплених містечок і навколишніх сіл, спрямовуючи основний удар на сільське населення.

З огляду на ці особливості татарської тактики нападів, у Слобідській Україні намагалися зводити фортифікаційні оборонні споруди навіть у найменших містечках, в яких могло б ховатися населення навколишніх сіл під час ворожої навали. Фортеця сотенного, а тим більше полкового міста була своєрідною військово-адміністративною домінантою, де концентрувалися основні військові сили і засоби, яка ставала центром організованого спротиву нападникам.

Спершу варто зауважити, що місце для влаштування фортець і укріплених населених пунктів вибиралось щонайскрупульозніше. Зазвичай, як це було наприклад з Сумами, для влаштування фортеці обирався високий правий берег річок. При цьому враховувалось, щоб це був природний мис – територія з двох чи трьох сторін оточена водою (на річних луках або в місцях злиття декількох річок). Інколи, як у випадках з Недригайловом, Сумами, Лебедином та Кригою, фортеця майже з усіх боків була захищена водними перешкодами – річкові плавні та болота були суттєвими перешкодами на шляху ймовірного ворога. Досить розповсюдженими були штучні гідроспоруди. Для таємних вилазок та добування питної води в фортецях часто робились підземні ходи до річок.

Укріплення полкових і сотенних міст були схожі одне на одного. Це – наполовину земляні, наполовину дерев’яні споруди. Концентрований артилерійський вогонь міг з легкістю знищити стіни слобідських фортець, але вони були розраховані виключно на оборону від татар – іншого ворога і не передбачалося.

Найголовнішим укріпленням була, звичайно, острожна стіна, або вся збудована з дерева, або яка складалася з дерев’яного тину на земляному валу. Менші населені пункти були оточені стінами останнього виду, натомість у значних містах переважали фортечні стіни, роблені «Тарасами». Вони складалися з двох вінчатих стін, розташованих паралельно і скріплених під прямим кутом поперечними балками так. щоб утворювалася клітка (кліть), яку заповнювали ґрунтом чи камінням. Іноді вежі й стіни вкривали тесом або дранкою (ґонтою). Висота стін була неоднакова. На них майже завжди влаштовували т. зв. кроваті – помости, де розміщувались стрільці. Зазвичай, кроваті були захищені обламами – брустверами у стіні, висотою під груди стрільця.

Не останню роль для захисників фортеці відігравав «тайник» – прихований підземний прохід, який виходив за межі фортеці, вів до природної водойми та був призначений для здійснення гарнізоном вилазок проти ворога.

По всьому колу стіни на певній відстані одна від одної знаходились глухі або проїжджі вежі, які були значно вищими від стін, кількість веж була різна – від 5 до 20. У вежах зосереджувалися залізні й мідні гармати, кількість їх коливалась від 3 до 14 (залежно від розмірів та статусу фортеці). Найбільше було «затинних» малокаліберних пищалей менших розмірів. Затинними вони називались тому, що клались на тин, тобто стіну. Фортечну артилерію обслуговувала певна кількість гарматників і спеціальні караули, які підпорядковувались або воєводі (а через них – Пушкарному приказові в Москві), а пізніше – козацькій адміністрації.

Поруч зі зброєю нового часу зустрічалась і зброя, так би мовити, первинна. Під час нападу на ворога кілля, каміння і колоди скочувалися з міських стін по направляючим – так званим коткам.

У середині фортеці, в її цитаделі розміщалися «магазини» (склади спорядження та арсенал), порохові погреби, полкова канцелярія та воєводська адміністративна споруда – т. зв. «приказная изба». Біля останньої інколи ставили невелику пищаль на випадок відбиття можливих заворушень.

Відомі нам описи фортець Сумського полку 2-ї пол. XVII ст. аж рясніють повідомленнями про незадовільний їх стан. Це вказує на недбале ставлення московських воєвод до власних обов’язків. Адже саме вони відповідали за утримання фортифікаційних споруд у належному стані. При наявності достатньої кількості якісного будівельного матеріалу (дубу) та майже дармової робочої сили в особі місцевого населення, поточний ремонт можна було проводити регулярно.

План фортеці Суми до перепланування

Пізніше, у XVIII ст. фортеці при потребі обзаводились ретраншементом – допоміжною фортифікаційною спорудою другої оборонної лінії у вигляді огорожі чи цитаделі позаду фортечного муру, як це видно на плані Сум 1676 р. З початком Північної війни (1700-1721), коли виникла загроза з боку шведського королівського війська, слобідські фортеці були значно укріплені, отримавши захисні земляні споруди бастіонного типу, котрі своїми оборонними характеристиками значно перевищували колишні «острожки». Зміна характеру фортифікаційних споруд була обумовлена розвитком артилерії, а саме підвищенням її мобільності та покращенням балістичних якостей гармат. Допоки основним ворогом слобожан були кримчухи, дерев’яна фортеця була достатньою оборони від них. На поч. XVIII ст., в зв’язку зі шведською загрозою, поступово зникають високі стіни та башти, а на їх місці споруджуються земляні вали, які прикривали низькі стіни, що мали бастіонне, потім полігональне накреслення. Однак фортеці, як і колись, займали невелику частину населеного пункту, обнесену суцільною огорожею. Подібні типи фортець відповідали як чисельності армій кін. XVII – поч. XVIII ст., так і тогочасному військовому мистецтву.

План фортеці Охтирка до перепланування

Бастіон – укріплення п’ятикутної конфігурації, яке споруджували здебільше на зламах захисної лінії фортеці. У Московській державі бастіон отримав назву «раскат». Він складався з одного або двох земляних валів, де ставилися гармати. Передні сторони бастіону звалися фасами, бокові – фланками, а тильна (внутрішня) сторона – горжею. З боку міста вал обкладався дерном. У валах, як раніше і в дерев’яних фортецях, робилися також «фуртки до води», так звані «вилазки» (від двох до п’яти у невеликих містечках). Цитаделі слобідських фортець після певної реконструкції часто робились у вигляді шанців. Шанець (нім. Schanze – укріплення, окоп) – у фортифікації XVII – XVIII ст. – окреме укріплення, окоп. Застосовувався він для посилення фортець, прикриття шляхів сполучення на важкодоступній місцевості, захисту прикордонних населених пунктів. В плані, звичайно, являв собою правильний чотирикутник (з бастіонами по кутам) зі сторонами 200 – 250 м. Прикладом типового шанця могла слугувати цитадель-замок в Білопіллі, яка зберігала свої функції і в останній чверті XVIII ст. П’ятикутний та шестикутний шанець називався штерншанцем (нім. Sternschanze – зіркоподібне укріплення). Цьому типу укріплень у певній мірі відповідав п’ятикутний «малый городок» або «замок» у Лебедині.

План фортеці Лебедин до перепланування

Міські укріплення не обмежувались стінами та вежами. За фортечною стіною знаходився завжди рів, який додатково міг бути укріплений палями чи дубовим тином. Іноді від стін розходилися ще й земляні «городки», що слугували передовими укріпленнями, форпостами. Навколо фортець влаштовувалась еспланада – відкритий незабудований простір, що вільно прострілювався з фортечної зброї. Захисні споруди влаштовувались і поза еспланадою, де знаходився форштадт – так зване передмістя, хоча власне тут і мешкала основна частина населення. Авангардні захисні споруди у вигляді засік, сторожових веж і укріплених валів часто були винесені на відстань декількох верст від населеного пункту.

Фортеці і укріплені містечка Сумського полку протягом всього часу свого існування не раз витримували ворожі навали – татарські напади 2-ї пол. XVII ст. та шведські атаки поч. XVIII ст. Останнім, на нашу думку, суттєвим випробуванням (певною реанімацією) для них стала російсько-турецька війна 1735 – 1739 рр. Командування російської армії під час війни вимагало від Сумського полкового уряду сконцентрувати населення в фортецях та укріплених пунктах, а також переправити туди його майно.

План міста Суми (1786 р.)

Те саме відбувалось і на Лівобережній Україні. Отримавши на початку 1739 р. звістку про підготовку татарського нападу, Генеральна військова канцелярія розіслала по полках укази про те, щоб хліб та інше майно мешканці не тримали у відкритих місцях, а звозили до фортець і самі там ховалися. Худобу і коней також повинні були зганяти до фортець або до лісу чи в інші сховища. Вартову службу в районі своїх фортець мало організовувати саме населення, розсилаючи «нарочних кінних вартувальників» у радіусі півтори – двох верст [1].

В полковому місті, а також в сотенних містечках розташовувалися команди піших козаків. У разі прориву ворожих сил, разом з міщанами га селянами вони мали дати відсіч і відстояти фортецю. Число вартових та станичників в одному й тому ж населеному пункті час від часу змінювалося залежно від татарської активності. Одні вартові стояли на варті в місті, інші – на караулах у приміських укріпленнях, треті – степові – їздили за містом ближніми шляхами, вздовж перелазів, бродів та урочищ.

Біля міст і містечок ставилися «відвідні караули», що складалися з двох-трьох кіннотників, які розходилися у різні сторони і об’їжджаючи фортецю на відстані однієї-двох верст. Завданням цих роз’їздів визначалося спостереження за рухом ворога, за появою будь-яких підозрілих осіб. Про наближення супротивника вартові мали негайно всіх оповістити. Якщо населений пункт, подібно до Сум, стояв на правому березі річки, вартові їздили по лівому — захистом для них були «острожки» з чатовими баштами, де іноді споруджували сигнальні маяки або «піраміди». У разі небезпеки підпалювався сигнальний вогонь, який було видно дуже далеко. У самих Сумах, у 2-й пол. XVII ст. вартові козаки були лише біля проїжджих башт, хоча, за переказами, вістовий маяк-гляда стояв в районі нинішньої вулиці Г. Кондратьєва. Неподалік Сум для забезпечення вартової служби влаштовувалися штучні споруди – кургани, з яких можна було вести спостереження. Так, у купчій від 18 лютого 1698 р. про продаж козаком Терентієм Семененком села Терешківки полковнику Андрію Кондратьєву згадується «Роблена могила, которую робил полковник Герасим Кондратьев» [2]. В «Памятной тетради Харьковской епархии Лебединского уезда села Штеповки Иоанно-Предтечевской церкви» зазначено: «В четырех верстах от села Штеповки на запад близ дороги, идущей из Москвы на Киев, имеются земляне насыпи, это оставшиеся пам’ятники древности. Простонародие называет их роблеными могилами; устройство же их показывает, что они были когда то воинские укрепления, вероятно в те времена, когда Украина страдала от набегов крымских татар» [3].

На «могилах роблених» козаки нерідко влаштовували котловани, причому такої глибини, що з них виглядала лише голова вершника. Це робило його непомітним і дозволяло спостерігати за навколишньою місцевістю. Як співається у народній пісні, «Ой, із могили видно всі долини, – сизокрилий орел пролітає: стоїть військо славнеє запорозьке» [4]. Подібні спостережні пункти створювалися не тільки на спеціально зведених насипах, а й на історичних курганах. І не лише при вартуванні слобідських осад, а й під час несення форпостної служби на прикордонні: у подальшому полк буде сам виходити далеко на південь для несення дозорної служби.

У 90-х pp. XVII ст. вже склалася спільна гетьмансько-слобідська система оповіщення, яка працювала досить ефективно. Повідомлення про загрозу нападу (напад) надходили знизу вверх згідно тогочасній військовій ієрархічності. Утворювався наступний ланцюг: дозорці – сотники – городові отамани – полковники – Білгородський воєвода та гетьман. Відповідні розпорядження спускалися в зворотному порядку. Як правило, появу татар відмічали або ще на січових територіях, або на переправах середньої течії Дніпра. Далі естафета повідомлення йшла понад рр. Ворсклою, Пслом, Хоролом, Сулою і далі аж до Десни. Одержуючи попередження, старшина збирала козаків і рушала назустріч агресору. Коли татари проривалися надто далеко, полки збирались у глибині Лівобережжя для відсічі, як це сталося в січні 1695 р. Передавали відомості спеціальні вістові – «молодці», що відвозили пакети і привозили наказ. Часто вони мали на списі невеличкого червоного прапорця, що означав сполох і без слів слугував населенню знаком про небезпеку [5].

Тим же козацьким загонам, що містилися у фортецях, надавалося велике значення, і їхні командири добиралися з винятковою ретельністю. Призначав їх сам полковник, який домагався, щоб командири козацьких залог володіли достатнім військовим досвідом. бойовим умінням, організаторськими даними і особистою хоробрістю. У 30-х рр. XVIII ст. згідно розпорядження генерала О. Румянцева, очолювати гарнізони слобідських та прикордонних гетьманських міст, мали лише сотники. В разі їхньої тимчасової відсутності вимагалося призначати надійних, рішучих і сміливих козаків, які в складній ситуації могли б діяти як справжні командири. Чисельний склад кріпосних команд за рахунок підпомічників і міщан інколи дорівнював кільком сотням чоловік з тенденцією до зменшення під час відкриття кампанії у декілька раз [6].

Відповідальність за переселення людей у фортеці перед нападом татар покладалася на козацьку старшину, якій у разі невиконання наказу погрожували послідовно грошовим штрафом, ув’язненням і, нарешті, позбавленням чину. Влада вимагала від сотенних урядів домагатися від усіх мешканців сотні, щоб вони не тримали «без закриття» свого майна. Ймовірно, застосовувалися навіть репресії з метою змусити селян і міщан перепроваджувати своє майно в схови та укріплені місця.

Панорама міста Суми у XVIII ст.

І все ж населення найвіддаленіших від кордонів північних полків, у т.ч. і Сумського, часто ігнорувало ці накази. Очевидно, аби не порушити ритму свого господарчого житія, люди не завжди охоче погоджувалися на евакуацію у фортеці, де доводилось іноді відсиджуватися по тижню і більше. А гарячої пори кожний день мав значення. Хліб достигав і висипався, зігнана до фортець худоба була без корму. В зимову пору така термінова евакуація, якою б недовгою вона не була, супроводжувалася додатковими ускладненнями. Коли на початку 1739 р. було оголошено тривогу у зв’язку з нападом ворога, всім мешканцям неукріплених населених пунктів було запропоновано разом з худобою та майном збиратися до фортець, нічого не залишаючи вдома, щоб позбавити таким чином ворога здобичі. Проте населення у більшості випадків проігнорувало це розпорядження: не тільки худоба і майно не були перевезені до фортець, але й самі мешканці залишалися по домівках. У зв’язку з цим головний командир Української дивізії О. Румянцев ще раз розпорядився, вимагаючи від українських козацьких урядовців докласти додаткових зусиль, щоб переконати мешканців сіл і хуторів у необхідності евакуації. Населення мало усвідомити, що це робиться в інтересах його захисту. Слід роз’яснити селянам, наголошував генерал, що у сховах їм випаде бути недовго, три-чотири дні, у зв’язку з чим вони не зазнають особливої скрути в прогодуванні себе та худоби. Саме останнє, напевно, найбільше викликало вагання у селян, які боялися продовольчих утруднень у разі тривалого «сидіння» [7].

Подібно до інших фортець Слобідської України, укріплення населених пунктів Сумського полку остаточно втратили своє значення в 60-х рр. і наприкінці XVIII ст. перестали існувати як військові об’єкти.

Джерела та література

1. Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К.: Наук. думка. 1969. – С. 134.
2. Филарет (Гумилевский Д. Г.). Историко-статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. Т. 2 – X.: Факт, 2005. – С. 86.
3. Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка. Відділ рідкісних видань і рукописів, № 819930 («Памятная тетрадь Харьковской епархии Лебединского уезда села Штеповки Иоанно-Предтечевской церкви, учиненная по указу Харьковской духовной консистории вследствие предложения Его Преосвященства Філарета, епископа Харьковского и Ахтырского и кавалера 1849-го года»), – Рукопис на 10 арк. Текст на 7 арк. – Арк. 6.
4. Филарет (Гумилевский Д. Г.). Историко-статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. Т. 3. - Х.: Факт, 2006. – С. 135.
5. Заруба В. Архів компанійського полковника Іллі Новицького // Київська старовина. – 1992. – № 4. – С. 17-18.
6. Апанович О. М. Вказ. праця. – С. 134.
7. Там само. – С. 135.

Опубліковано: Конотопські читання. Ніжин, 2020. Вип. ХІ. С. 127-135.

Новини

У Глухові відкрили меморіальну дошку Юрію Коваленку

15-03-2024

Сьогодні мали честь бути присутніми на відкритті меморіальної дошки Юрію Коваленку - відомому історику, археологу, краєзнавцю, який загинув 14 березня...

Пам’яті історика Володимира Муравського

06-03-2024

З глибоким сумом сповіщаємо, що 4 березня 2024 р. у Львові помер член Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Володимир Муравський – «Мураха». Народився...

Віктору Ющенку – 70

23-02-2024

Сьогодні відзначає свій 70-літній Ювілей третій Президент України Віктор Ющенко. Період його президенства – це запекла боротьба з промосковською номенклатурою, яка...

Пам'яті Лідії Григорівни Шеремет

10-02-2024

9 лютого померла Лідія Григорівна Шеремет, колишній депутат міськради, екс-директор заповідника "Михайлівська цілина", знавець народних традицій, автор величезної колекції старовинних...

Російський терорист Прилєпін про перейменування в Сумах

07-02-2024

Про перейменування вулиць у Сумах він написав на своєму Телеграм-каналі. Зокрема він визнав, що Ковпак воював проти України в 1918...

На Сумщині тероборона зупинила російську ДРГ: що відомо

04-02-2024

3 лютого на підступах до Глухівської громади бійці територіальної оборони України зупинили російську диверсійно-розвідувальну групу, яка намагалася перетнути державний кордон України. Про це повідомив Сергій...