Середа, 17 листопада 2021 14:08

Іванущенко Геннадій. Слід Леоніда Полтави в архівних документах української діаспори

Архів ОУН в УІС-Лондон. Особовий фонд Віктора Рога Архів ОУН в УІС-Лондон. Особовий фонд Віктора Рога

Сторіччя нашого видатного земляка - це чудова нагода обмінятися інформацією про ті документи, які ілюструють його життєвий шлях та творчість на тлі доби.

Враховуючи те, що значну частину свого життя він провів за кордоном, саме документи українських організацій, у яких він працював, становлять для нас найбільший інтерес.

Про діяльність Леоніда Полтави у рідному краї перед вимушеною еміграцією ми знаємо мало. Виняток становлять хіба спогади іншого нашого земляка – уродженця Салогубівки Володимира Мазура, який у своїй книзі "Ми плекали віру у визволення України", розповідає про діяльність середовища революційної ОУН в умовах підпільної боротьби на Роменщині під час німецької окупації, провідника друга Остапа, про збори молоді і розповсюдження бандерівських летючок театральними групами по селах, про стеження поліції, складування зброї і про те, як підпільники «пустили під лід Сули» гестапівського шпика. Цей колоритний контекст дуже цікавий, оскільки учасником тих подій та акцій був і Леонід Полтава, про що іноді згадував у своїх творах, але завуальовано, без імен, напівнатяками, оскільки розумів – у якому пеклі залишилися люди, що його знали…

Взагалі, з цих уривчастих відомостей різних авторів можна більш-менш відтворити картину діяльності підпілля. Так, ще один його учасник  - В.Рижевський, передає загальну атмосферу тих днів: На Засуллі створився невеликий хор, і перед виступами учасниця групи М.Р. розповідала: „Ми вже мали свою Українську Державу і будемо мати, коли  заходимось „громадою обух сталить” та будити Волю”. Вона говорила, що у Львові було вже проголошено український Уряд. Той хор їздив по селах Сумщини і Полтавщини. „На летючці, яку ми розповсюджували /а п. Віктор їздив із хором і по селах, де дівчата-хористки роздавали або ж підкидали під лавки різні летючки, щоб ніхто не знав, де вони взялися/, був з одного боку малюнок Тараса Шевченка в рамочці з квітами, а з другого напис „Хай живе Самостійна Україна” та великими чорними літерами ім’я: СТЕПАН БАНДЕРА (...) на заклик д. Остапа молодь потаємно збирала різну зброю, у більшості совєтського зразка. Але в однім домі під дахом, у коробці, що йде під черепицею, я бачив велику пачку німецьких гранат із дуже довгими ручками. Господар сказав мені, що ця зброя буде скоро потрібна українським воякам, бо сталося так, що Петлюру вбили у Франції, але сюди іде армія Бандери. Два сини того господаря напевно були пов’язані з підпіллям і дещо батькові розповіли, коли дозволив сховати гранати /та ще німецькі!/ проти німців і комуністів!”1

А ось свідчення учасника тієї ж групи Михайла Чигирина, про ті ж поїздки, під час яких, під приводом культурницької роботи хору ім. Леонтовича та пропаганди земельної реформи підпільники, відвідували Хмелів, Хоружівку, Березівку, Яснопільщину, Хоминці та інші навколишні села: „У Хмелові – багато людей... Усі хочуть знати, як буде далі з землею, хапають листівки, читають... Їдемо назад. Вітер б`є в обличчя і несе сувору романтику наших днів: десь точиться війна в розривах гарматних набоїв, а в села й міста – крізь війну – теплими подихами вривається весна”.2 Цікаво, що цей, своєрідний звіт, з відповідною в часи окупації риторикою автор публікував у легальній газеті. Таким чином він створював алібі для себе й товаришів, не вдаючись у подробиці про зміст та характер розповсюджуваних листівок.

Сьогодні, вже з розсекречених архівів СБУ ми знаємо, що роменське підпілля було розгалуженим. Структурно це був Роменський окружний Провід ОУН (підпорядкований Сумському обласному Проводові) у складі Роменської, Глинської, Недригайлівської, Талалаївської та Липоводолинської районних організацій. Згаданий тут вище соратник Леоніда Полтави по боротьбі, поет Михайло Чигирин (справжнє прізвище Костянтин Святелик) був, виявляється, провідником підпілля Недригайлівського району. Та й взагалі, цікава територіальна конфігурація вимальовується в контексті адміністративної реформи: нині створений Роменський район майже повністю повторює структуру українського підпілля 40-х років (за винятком Талалаївського району). Пізніше про ті роки боротьби, про незабутнього друга Остапа, якого розстріляли німці в Кривому Розі, Леонід Полтава напише:

І тебе, мій Остапе, друже,

Що зі Львова прибув у Лубні,

Що приніс в незасіяні душі

Синьо-жовтої квітки вогні, —

Пригадай, як збирали зброю,

Як виводили: «Не пора»,

Як сказав: «Ми німецькі розбої

Охолодим водою Дніпра»! …

Пригадай, пригадай, Остапе:

Воронням зліталось гестапо,

Та зуміли ми іхній слід

На Сулі запустити під лід.

Ще й лишити напис на дверях,

Голосний, наче стріл: Бандера!3

img 0005

Метричний запис по народження  Леоніда Полтави (Пархомовича). ДАСО. Ф.Р.7720, оп.25. од.зб.16, арк.227

Та повернемося до теми закордонних архівних джерел. Як відомо, Леонід Полтава був редактором багатьох знакових видань, членом творчих спілок, журналістом радіо «Свобода» та «Голос Америки», постійним дописувачем до численних газет. Тож перший його «слід» - серед документальних колекцій Української Інформаційної Служби в Лондоні, де нині формується архів ОУН.

Цей архів, а точніше – архівна колекція, якій ще належить архівом стати, створюється на базі видавництва, початковою метою якого був випуск журналу ОУН «Визвольний шлях». Леонід Полтава довгі роки був його літературним редактором. В колекціях видавництва багато української періодики. У 2011 році мою увагу привернула підшивка газети «Сучасна Україна», де за 18 лютого 1952 року вміщена стаття-спогад Леоніда Полтави, яка зачіпає і тему ОУНівського підпілля на Роменщині, а отже – роки молодості 22-23-річного поета. Центральним персонажем спогаду є дід Сидор Сквир (прізвисько)*, який сторожував у колгоспі того села, де молодий поет вчителював. Вони часто розмовляли ночами, коли Леонід готувався до занять. Оповідання дуже мотиваційне, характерне неповторними мовними зворотами, притаманними Роменщині, насичене народною філософією любові до України і віри у її визволення. «Ти знаєш, шо таке душа народу? (Дід начитаний, ще й тепер читає). Її пробували гнути і варяги, і половці, і монголи, і тевтонці, і поляки, ось і Росія гне, а душа народу — це не бляшаний лист! Її в руки не вхопиш! — Він радив мені читати Шевченка, ще й святе Євангеліє, та ніде його дістати. Тому дід говорив: «Хай тобі „Кобзар" покищо святим Євангелієм буде. Там є про душу, про народ, і як тільки большевики це печатають! А якби не печатали, то з-за границі прийшло б, бо і там є наші люди, є аж в Америці». Часом дід говорив, як пророк…»4

Тут же Полтава згадує не лише розмови з дідом, але й про свою літературну творчість (зокрема перекладацьку), про поїздки до Києва на зустрічі з «нашими видатними письменниками». Знаючи деталі його біографії, можна припустити, що тут йдеться про М.Рильського та В.Сосюру.

Мені здається, що це оповідання-спогад нашого поета-земляка цілком могло би стати окрасою програми шкільного курсу «Література рідного краю», - наскільки точно і тонко воно відображає настрої українських сіл під час окупації: «Італійці й мадяри переходили шляхом — наймити нещасливі. «Цигани ж ви, цигани»,— говорили села, давали картоплю, брали патрони. «Про всякий случай, про всякий случай, — ішло містами й селами, — бо прапори то наші висять, а діло наше— в повітрі...»5

У своїх розмовах з молодим учителем дід Сквир, наче до чогось готуючись, поступово підводить до думки про свою скору загибель та про записку, яка захована в умовному місці. І коли він дійсно гине на вулиці м. Ромен (його застрілив німецький генерал за мідний Тризуб на грудях), Леонід знаходить ту записку, де читає: «Я, Сидір Миколаєвич Сквир, роджений на Херсонщині, літ сімдесят, пишу оце при повнім здоров’і і пам’яті. У Н. лісі, між трьома дубовими пеньками, закопав я в 1923 году бойовий прапор українського повстанського полку, підвладного армії Отамана Петлюри. Я тим полком руководив, це була остання наша армія на Україні.

Хто читав, хай йому буде заповітом: берегти той прапор, як себе самого, а як доб'єтеся до своєї правди, повезіть оцей прапор у Київ і поставте на найвищому місці, а держално виріжте в Н. лісі, — бо там під цим прапором пропало за нашу свободу багато людей.

Хай нова Україна і їх згадає.

Сидір Миколаєвич Сквир

А писав дня 18 августа 1942 року»6

Привертає увагу опис вбитого діда Сквира, який наводить Л.Полтава у спогаді: був він у пальті, перешитому з шинелі й папасі з чорним шликом. Ця деталь наводить на припущення, що він міг бути колишнім «чорним запорожцем» - козаком кінного дивізіону 2-го Запорізького полку, яким командував інший наш земляк – Іван Литвиненко з с. Хоружівка.

Наступне свідчення творчості поета за кордоном знайшлося не в архівних текстах, а в пісні. Є, в 3-х годинах їзди від Лондона таке поселення – Тарасівка. Це оселя Спілки Української Молоді у Великій Британії. Тут проводяться щорічні Крайові здвиги – збори кількох поколінь СУМівців, спортивні змагання, концерти. Під час відкриття цих заходів лунає пісня – гімн СУМу – «Вгору прапори»:

"Гартуйсь, гартуйся, зміно молода

Гуде земля від нашої ходи

Солод-солодка у Дніпрі вода

Ми нап'ємось Дніпрової води"

Популярний трек на Гімн СУМу "Вгору Прапори!" (Слова Леоніда Полтави)

Цей текст був створений у 1964 році. Доречно, думаю, буде зазначити, що автором СУМівського гасла-привітання «Честь України – готов боронити!» та засновником СУМ на чужині став ще один відомий роменець – Олекса Калиник.

Пісенну тему в творчості земляка варто продовжити, згадавши, що його, як відомого поета, було запрошено взяти участь в конкурсі на написання Маршу АБН – Антибільшовицького Блоку Народів. Газета «Шлях Перемоги» (Мюнхен) за 28.03.1954 р. повідомляла, що перше місце присуджено текстові Леоніда Полтави7.

screenshot 4

А тепер про книги, які складали основу життя й творчості Полтави. По-перше – тим, що українська еміграція в Європі ще в кінці війни починає друкувати різні видання на якісній техніці, приваблюючи творчу талановиту молодь, - маємо завдячувати і йому. «Леонід має винятково важливі заслуги перед еміграційною організацією українських письменників поза Україною, що постала в Німеччині під назвою МУР (Мистецький Український Рух)» – зазначає дослідниця життя й діяльності поета Надія Требна8. Події відбувалися в майбутній радянській окупаційній зоні Німеччини. Коли до вступу радянських військ залишалися буквально десятки хвилин, він, разом із полтавцем Леонідом Лиманом вивіз звідти український шрифт і доставив його в один із таборів переміщених осіб. За словами ідеолога МУРу (Мистецького Українського Руху) Юрія Шереха, Леонід Полтава був людиною не просто кмітливою, в його голові з’являлись найнеймовірніші плани й ідеї. Шерех назвав Леонідів «винуватцями змін», «янголами мети». Завдяки зухвалому наскоку, геройству молодих людей Баварія перетворилася в оазис українського національного життя всієї спустошеної, вкритої попелом і руїнами Європи9.

img 0009

Архів ОУН в УІС-Лондон. Особовий фонд Віктора Рога

Тепер згадаю про дві книги, з яких можна скласти ширше уявлення про діяльність наших письменників і митців за кордоном. Перша – це збірка історичних оповідань Леоніда Полтави «Маленький дзвонар із Конотопу». Одне з оповідань стосується славної Конотопської битви 1659 року, про яку добре знають всі, хто виріс в середовищі української діаспори, на відміну від ще багатьох людей у нашому краї… Так ось, - ілюстратором цього чудового видання для дітей був Михайло Михалевич – брат Вероніки Михалевич-Филонович, - дружини іншого нашого земляка, Василя Филоновича – повітового коменданта Сумщини у 1918 році, полковника Армії УНР.

А друга – перший український переклад твору  Дж. Орвелла «Колгосп тварин». Відгук на нього  у 1947 році подав Леонід Полтава. Це перший відгук в українській пресі і на переклад і на книгу видатного англійця10.

img 0013

Підсумовуючи розповідь про ці, невеликі фрагменти знахідок з життя Леоніда Полтави, хочеться сказати наступне. Нині відкривається унікальна можливість поринути в історичні джерела, які багато років глухою стіною були відгороджені від українців, відкрити і донести до громадян ту правду, якій прослужили усе своє життя наші політичні вигнанці. І тоді відкриється для багатьох та «стара Україна», - Батьківщина наших прадідів: не спотворена колгоспами та п’ятирічками, не залякана трудоднями й «товариськими судами», не принижена і не зневірена… Бо, по великому рахунку, постать Леоніда Полтави, - це ще один місток у великий український світ. Світ, де українці змогли стати успішними. І побудували, фактично, «паралельну Україну» за кордоном, наділивши її тими рисами й ознаками, які неможливо було втілити в окупованій Батьківщині.

Якщо ви сьогодні зайдете в соціальні мережі, то можете з легкістю знайти сторінки чималої кількості людей у світі, які знали Леоніда Полтаву особисто. Практично всі вони, незважаючи на вік, нині займаються волонтерською діяльністю для допомоги Україні, яка бореться. На мою думку це і є найважливіший «слід» нашого поета-земляка.

*Як свідчить дочка Леонідового друга дитинства - Йосипа Дудки, - Надія Йосипівна Карпенко (Дудка), - поданий у творі "дід Сквир" - це дід Привой, до якого хлопці бігали вчитися малювати, віршувати і навіть кататися на лижах. Також дід їм розповідав про історію України. Сам він жив навпроти - у хатці біля Сули. З її слів "Привой" - від слів "привився", "прибився". Тобто він був не місцевий і це також його кличка, а не справжнє ім'я, яке невідоме. (Карпенко Надія. Дружба близька й далека // Ромен. Літературно-історичний альманах. №1(36). - серпень 2021 р. - С.25)

______________________________________________________

1. Мазур В. Ми плекали віру у визволення України. – Львів: 2000. – С.89.

2. Чигирин М. Дні радості. // Відродження. – 1 травня 1943 р. – С.3.

3. Полтава Л. Профілі.: Львів. – „Логос” – 2001. – С.196.

4. Архів ОУН в УІС-Лондон. Сучасна Україна. – 18 лютого 1952 р. – С. 7-8.

5. Там само.

6. Там само.

7. Архів ОУН в УІС-Лондон. – Бібліотека. – Газети. – «Шлях Перемоги». – 28 березня 1954 р.

8. Требна Надія. «Мій любий краю, всі пісні мені лише тобою дані…»: до 100-річчя від дня народження письменника Леоніда Полтави. – Інтернет-видання Полтавщина // [Електронний ресурс] Режим доступу: https://poltava.to/project/6986/  

9. Там само

10. Полтава Леонід. Англієць Ґ. Оруел, «Колгосп тварин» та український читач // Українські вісті. – 1947. – ч. 53-54(111-112). Новий Ульм, 1947. Видає спілка Українських Письменників та Журналістів в Ульмі.

Новини

«Конотопські читання»: новий формат ХІІ науково-практичної конференції

11-11-2021

Сьогодні, 11 листопада 2021 року, відбулася чергова щорічна науково-практична конференція «Конотопські читання-ХІІ», що була започаткована у 2010 році.

Четверті "Петровські читання"

11-11-2021

Четверті «Петровські Читання», присвячені 85-річчю від дня народження і 25 річчю від дня смерті Геннадія Терешковича Петрова, талановитого журналіста, патріота...

ІІ Всеукраїнська науково-практична інтернет-конференція «Сумські історико-краєзнавчі студії»

29-10-2021

28 жовтня 2021 р. на базі комунального закладу Сумський інститут післядипломної педагогічної освіти в он-лайн режимі відбулася ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція...

"Переписна книга Білопільської сотні 1673 року": презентація в Білопіллі

15-10-2021

"Презентували в Білопіллі разом із Oleksandr Riznichenko нашу спільну працю "Переписна книга Білопільської сотні 1673 року". Щиро вдячні за підтримку...

70 років Шамілю Акічеву

28-09-2021

Почесному краєзнавцю України науковому співробітнику  Конотопського міського краєзнавчого музею імені О.М. Лазаревського Шамілю АКІЧЕВУ Вельмишановний Шамілє Мулламовичу! У цей визначний день від імені Правління та усього...

На Конотопщині відкрили пам’ятний знак видатним землякам

30-08-2021

У центрі села Шпотівка Дубов’язівської селищної ради Конотопського району відкрили пам’ятний знак братам Тимошенкам. Три брати залишили по собі вагомий...